Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
25 травня, 2012

Великий німий

Журналіст упіймав шахрая за руку: той украв $150 млн на одній-єдиній оборудці з нафтовою вишкою. Перша реакція зловленого: «медійник продажний, хтось йому заплатив за публікацію». Загалом внутрішній світ нечистих на руку людей мені до відомої частини тіла, але тут раптом стало цікаво: він справді в це вірить? Авжеж, вірить
Матеріал друкованого видання
№ 21 (238)
від 24 травня, 2012

Раціональна людина зі світу матеріальних стосунків, які склалися в Україні, не припускає, що преса здатна керуватися власною логікою, а не виконувати чиєсь замовлення – конкурентних політиків або ворожого бізнесу. Найгірше те, що в це не вірить і типовий споживач друкованого слова: він заздалегідь упевнений, що всі газети, журнали та інтернет-ресурси існують виключно заради того, щоб доїти замовників і дурити голову читачам. Інших функцій в очах сучасного українця не передбачено.

А які ж вони, ці функції, насправді? Не розважати обивателя – для цього існують шоу «Голос країни» та «Розсміши коміка». І навіть, хоч як це дивно, не інформувати про землетрус в Італії, точніше, не це передусім, попри формальне визначення «Засоби Масової Інформації». Преса є органом, за допомогою якого народ усвідомлює себе, знаходить і визначає свої проблеми. Ні, є ще й інші способи артикуляції, наприклад зібрання, мітинги, мистецькі практики, міський фольклор, зрештою – Майдан. Але мистецтво оперує зашифрованими посланнями, що їх не всі захочуть розгадувати, а на Майдані надто гамірно, тому голос здебільшого звучить як фальцет. Мас-медіа висловлюють те, чого в інший спосіб не висловиш.

Чи снилося вам колись жахіття: на вас насувається щось страшне, а ви не можете поворухнутись? І головне – несила промовити ані слова – горло паралізоване… Так почувається суспільство, позбавлене можливості висловитися. Не вигукнути, не вилаятися, а знайти потрібні слова. Не назвавши проблеми, її не усвідомити, не усвідомивши – не усунути. Преса – ось голос країни. Кажуть, на Сході це відбувається в інший спосіб: базар, мечеть… І як результати? вражають? Західна цивілізація еволюційним шляхом виробила відповідний орган суспільного організму. Він працює. Замінити його поки що не може ніщо: ані анекдоти, ані посиденьки на кухні чи в кнайпі, ані рок-балада, реп-скоромовка, бардівська пісня.

А як же блогосфера? Адже в різного формату інтернет-щоденниках, соціальних мережах тощо люди так само й іноді навіть гостріше висловлюються з актуальних питань, обговорюють больові точки, координують громадську думку й навіть домовляються про спільні дії. І все-таки масова практика кількох років існування цього феномену доводить, що в аматорському режимі такий механізм працює на рівні замінника, перепрошую, милиць. Сто самодіяльних цілителів не замінять одного дипломованого лікаря. У медійній сфері навіть кваліфікований фахівець із певного питання програє журналістові саме тому, що останній виконує (точніше, має виконувати) роль незалежного, незаангажованого медіума, себто посередника. Він – фільтр, він – гарант верифікації, він – фактор довіри (якби ж то!) Ця машина працює саме так і не інакше: без посередника комунікація не відбувається, отже, народ німіє.

Чекайте, складається порочне коло: без вільної преси немає повноцінного громадянського суспільства, а без громадянського суспільства немає запиту на вільну пресу! Чому в країнах сталої демократії наклади навіть серйо­з­них газет сягають семизначних цифр, а в Україні тираж у півсотні тисяч примірників (до речі, не підтверджений нічим, окрім заяв редакції) – стеля? Невже тому лише, що посттоталітарні нації об’ї­лися офіційних газет штибу Völkis­cher Beobachter та «Прав­­ди»? Неправда, під час перебудови зголоднілі громадяни споживали друковане слово мільйонами екземплярів. А потім? А потім переконалися, що газети й журнали, телеканали й сайти – не більш як наростки бізнес-імперій, а самі журналісти – лишень сержанти в цій ієрархії, причому не надто сумлінні. За хабар вони продадуть хоч танк… перепрошую, шпальту.

І де вихід? Це предмет розмови не в коротенькій колонці, проте дуже загальна відповідь може бути одна: починати із себе, інакше дилема курки та яйця остаточно зіб’є з пантелику. Якщо вже так сталося, ЗМІ мають довести суспільству свою спроможність бути… хай не об’єктивними (це значною мірою умовність і фікція), але не-про-даж-ни-ми. Вважайте, що таке побажання на межі ідеалізму та ідіотизму, але саме це той кінчик мотузочки, за який доведеться смикати, щоб розв’язати величезний вузол головної проблеми. Проблеми на ім’я «Україна».



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено