Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
27 жовтня, 2010

На ґанку під зачиненими дверима

Перше знайомство з Європою для багатьох українців починається із принижень у консульстві

Ті з нас, кому закортіло потрапити до Європи, – не всім разом загалом і колись, а індивідуально, конкретно й тепер взяти й поїхати, – мали б зрадіти: кількість відмов у видачі українцям шенгенських віз скоротилася вдвічі впродовж останніх років. Про це заявила днями міжнародна громадська організація «Європа без бар’єрів». Щоправда, з’ясувалося, за кількістю візитерів на душу населення ми значно поступаємося білорусам – хто б міг подумати? – й перебуваємо в рейтингу поруч із росіянами: торік у країнах ЄС побував кожен 40-й українець. Я не знаю, багато це чи мало, й скільки взагалі мало би бути. Знаю лише одне: що більше, то краще.

Їдуть за кордон з різною метою: хтось на заробітки, хтось на навчання, хтось лікуватися, хтось відпочити, хтось у відрядження. Є й такі, для кого Європа – поле всілякого роду сумнівної діяльності, але їх, якщо вірити статистиці, небагато. Знаю одне: скрізь, де мені доводилося бувати й де є більш-менш відчутний осередок українців, місцеві відгукуються про наших співвітчизників з повагою. Кажуть, що вони не ледачі, не бешкетують, зважають на місцеві звичаї й у цьому сенсі вигідно вирізняються з-поміж мігрантів з третього світу. Третього... Так, це образливо, але оскільки другого світу вже немає, то доведеться миритися саме з такою класифікацією.

Чому я хочу, щоби українці відвідували Європу якомога частіше? Тому що повертаються вони звідси дещо іншими людьми. Може, не всі (до речі, не всі й повертаються), але більшість із них починають ставити собі прості запитання: «Чому господарем життя має почуватися міліціонер, працівник держадміністрації та податковий інспектор, а не лікар чи той же ж дрібний підприємець, який складає основу економіки? Чому на вулиці всі насуплені, а в під’їзді тхне туалетом?» Звісно, від запитання як такого в житті нічого не зміниться, але якщо люди починають відрізняти норму від аномалії, це вже саме по собі позитив.

Проте, на жаль, перше знайомство з Європою дає зовсім інші уроки. Навіть не з самою Європою, а з її, так би мовити, ґанком. Із консульським відділом будь-якого посольства, що дає шенгенську візу. Черга, немов у радянському гастрономі. Напруження, нерви, атмосфера – здається, зараз пролунає чарівний заклик «більше двох в одні руки не давати!» Ну й обличчя продавчинь (даруйте, працівниць амбасади) відповідні. Відчуття приниження й сорому – за тих, хто це організував, за тих, хто це терпить (не хочеш – не стій), за себе самого, врешті-решт, бо тобі призначено окремо, в інші двері (що поробиш, твою професію тут поважають як виняток).

У мене претензія, якщо це можна назвати претензією, навіть не до європейців. Почати з того, що майже всі технічні працівники консульств – ті самі «наші», з нашим вихованням і нашими комплексами, тільки сповнені власної значущості. Те, що Європа відгородилася від України парканом, – це теж не зовсім їхня провина. Це нам, українцям, треба краще захищати свої кордони, щоби нас не використовувала половина справжнього третього світу як транзитну територію. Це нам, українцям, треба забезпечити своїм громадянам можливість заробляти вдома, щоби вони не шукали щастя прибиральниками в Італії й офіціантами в Іспанії. Це ми, українці, маємо змусити себе поважати. Якби державу бодай трохи турбували наші образи, вона б знайшла спосіб змусити ставитися до нас із мінімальною повагою... Написав, і сам злякався: державу навіть наше життя не надто турбує, а тут такі тонкі матерії.

Але до Заходу так само є питання. Чи не є тортури прохачів у мавпятниках європейських консульств певним знаком, метафорою того, що ми об’єднаній Європі більше не цікаві? А що, хіба не так? Щоправда, тиждень тому я писав у своїй колонці зовсім протилежне. Але в тім-то й річ, що Європа не така вже єдина в своїх поглядах і пріоритетах. І якщо частина її дивиться на схід із надією, інша частина вже зробила вибір на користь особливих стосунків із Великим Братом, а в цьому випадку всі, хто випадають із такої концепції, стають зайвою перешкодою.

У такому разі Європа мала б розуміти, що вона свідомо чи несвідомо штовхає, точніше, виштовхує нашу 45-мільйонну країну в обійми «русскаго міра», і щойно ми там опинимося, підстав для побоювання виникне незрівнянно більше. Просто через те, що ця частина світу надто маленька, що всі ми тут залежимо одне від одного, що незграбні рухи одного дуже швидко даються взнаки попри межі й кордони. І тоді може виявитися, що виправляти звичаї в одному окремо взятому посольстві вже запізно.



Теги
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено