Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
9 травня, 2012

І знову про символи

Російський філософ Павєл Флоренський майже сто років тому афористично відзначив, що «символ є така реальність, яка більша за себе саму». Відтак державні символи – це не лише пам’ять про минуле, про родовід нації, це ще й дороговкази у майбутнє; якщо йдеться про Україну, то, висловлюючись дещо патетично, - дороговкази у спільне українське майбутнє

В цьому сенсі стаття Андрія Руккаса  «Атрибути незалежності»дає чимало матеріалу для розуміння походження і значення символів Української держави, хоча не у всьому з висновками автора можна погодитися – скажімо, стосовно того, що «українська державна символіка не встигла перетворитися на ефективний консолідуючий фактор у розвитку суспільства». Встигла, хоч і не вповні, – якщо йдеться про ту більшість суспільства, яка ототожнює себе з Україною. Але ж у нас існує і 12-15% населення, яке ототожнює себе чи з покійним СРСР, чи з химеричним «русским миром»; це такі собі новітні «судетці» чи «фольксдойчі», якщо йти шляхами історичних паралелей, для котрих українська символіка ніколи не стане своєю, і за найкращого розвитку подій тільки їхні діти та онуки вбачатимуть у ній щось близьке, рідне.

На те про те мова, не про оцінки – тут можна довго дискутувати. Йдеться про інше – про важливі факти, які залишилися неохопленими статтею. Втім, на ці факти з різних причин не звертає уваги майже весь вітчизняний політикум і більша частина інтелектуалів.

Ідеться про те, що чинний офіційний текст державного гімну України не поєднує, а роз’єднує нас, нині сущих, із українською ж державницькою традицією. Ба більше: він демобілізує і розхолоджує люд, кидає його у прірву додержавного та неповноцінно-національного існування.

Відкриймо спогади учасників Визвольних змагань, знайдімо в інтернеті газетні тексти того часу – і побачимо, що у 1917-21 роках, коли точилася збройна і політична боротьба за незалежність України, національний гімн співали інакше, і звався він інакше – так, як звучав його перший рядок:

Вже воскресла Україна,

І слава, і воля!

Вже нам, браття українці,

Усміхнулась доля.

Гинуть наші воріженьки

Як роса на сонці,

Бо пануєм вже ми, браття,

У своїй сторонці.

Далі теж тоді співали – те, що викинули з гімну наші сучасники. Не тільки про «бій кривавий», а й про «завзяття, працю щиру», про «волі піснь гучну», про те, зрештою, що «України слава встала поміж народами».

Як бачимо, один із найголовніших атрибутів-символів Української держави тоді містив відчутно інші настанови, ніж канонічно-песимістичний стоїцизм: «Ще не вмерла…». А фахівці-психотерапевти, між іншим, наполягають: у текстах з аутотренінгу не повинні міститися заперечні твердження – тільки позитивні сигнали, тільки суцільне «так, і не інакше». Тож настанова «я не хворий» не спрацює, скільки її подумки не повторюй, а от «я здоровий» – здатна допомогти в мобілізації захисних сил організму. Схожим чином і з суспільством у цілому: те, що ми сьогодні маємо незалежну державу з кордонами, здобутими у борні Визвольних змагань (а саме тоді і факт існування України, і її загальні межі ввійшли в обіг світової геополітики) – це не в останню чергу результат практичної дії героїчно-переможної духовної настанови, яку, на жаль, не зуміли належним чином підхопити ми самі ані 1991-го, ані 2004-го року. А ті,  хто 1917 року явочним шляхом змінив текст гімну, добре розуміли важливість саме такої настанови. Хто саме це був? Навряд чи політик – вони тоді, як і зараз, відставали від передових прошарків суспільства. Найшвидше – за спогадами сучасників – ініціативу виявив Василь Ємець, творець і диригент Капели Кобзарів, член Центральної Управи спілки «Просвіт». Принаймні, його музичний колектив одним із перших заспівав «Вже воскресла Україна» – і далі з відповідними змінами.

Траплялися казуси: після проголошення незалежної Української держави у Львові у 1918 році старші діячі Української національної ради затягли за звичкою «Ще не вмерла Україна», а молодші – «Вже воскресла Україна»…

Отож, повертаючись від психотерапії до політики, зауважу: чи не час саме сьогодні протиставити владному дискурсу перероблений і затверджений народом (а не комісією з поетів-нардепів) під час Визвольних змагань оптимістично-стверджувальний національний гімн? Протиставити так само явочним шляхом – потім притомний парламент затвердить зміни у цьому символі держави. Можливо, саме це стало б тією піщинкою, яка застопорила б механізм отієї машини поразок, почала б знімати з української національної психіки той сакраментальний наліт фатального песимізму. Можливо, саме цього знаку не вистачило на Майдані, щоб продовжити безкровну революцію далі, до перемоги нових ідей та нових людей, а не до обрання Віктора Ющенка. Принаймні, саме зараз нагода відновити бодай одну розірвану символічну ланкуукраїнської демократичної традиції і сказати собі і світу, попри всі негаразди сьогодення: «Вже воскресла Україна!».

А канонічний текст Чубинського нехай залишиться історикам літератури.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено