Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
10 квітня, 2012

Дайте нам українофобів!

Останнім часом чітко простежується цікава тенденція. В середовищі пересічних громадян суттєво набирає обертів явище, яке наша інтелектуальна еліта звикла називати національною самосвідомістю. Пересічні громадяни раптом згадали, що вони українці, і почали неабияк опікуватися збереженням своєї історичної пам’яті та національної самоідентифікації

За прикладами годі далеко ходити. У жовтні того року, коли Верховна Рада збиралася розглянути Закон про мови, акції протесту проти утисків української мови відбулися по всій Україні, включаючи Дніпропетровськ, Донецьк і Луганськ. Скидається навіть на маразм, але в українських містах – Києві та Запоріжжі – акції на захист державної мови відбулися всупереч українській владі. Але не протестами єдиними жива самосвідомість. Громадський рух «Не будь байдужим» спільно з групами «Танок на майдані Конго» та «Гайдамаки» в рамках проекту «Антитабачниківські уроки історії» створили мультимедійний диск про Карпатську Україну і нині працюють над наступними проектами.

Від діячів мистецтва не відстають і пересічні громадяни. Щойно батьки-дончани захистили від закриття україномовну школу № 111. Раніше від закриття врятували україномовну школу № 15 у місті Красний Луч на Луганщині. Що тут скажеш? Навіть у Севастополі батьки стали на захист єдиного в місті україномовного навчального закладу. І влада мусила піти на поступки. Україномовні класи створили у кількох школах міста, що для дітей навіть ліпше – вони можуть навчатися ближче до свого дому.

Такі ініціативи не можуть не викликати захоплення. Люди раптом згадали, що вони українці, відчули потребу захищати свою мовну та культурну спадщину і навіть почали робити у цьому напрямі конкретні кроки. Відчуття радості псує лише одна підступна думка: невже задля того, щоб українці справді перейнялися збереженням своєї мови, обов’язково треба, щоби Верховна Рада щоразу намагалася розглянути черговий Закон про мови? Для збереження відчуття соборності нашої країни будь-що потрібен депутат Болдирєв зі злосливими заявами про те, що галичани – це «пріжевальщикі»? А для збереження історичної спадщини невже посаду міністра освіти має обіймати така одіозна постать, як Дмитро Табачник?

Чому постають такі запитання? Виключно тому, що умови, в яких пересічні громадяни України захищають свою мову зараз взагалі не відповідають тим, що були за часів каденції президента Ющенка. Тоді здавалося, для прояву національної самосвідомості ситуація була якщо не ідеальна, то принаймні сприятлива. І що стався у той період якийсь культурний вибух? Жодних спільних обставин. У ті часи героями прайм-тайму були не українські культурні організації зі своїми ініціативами. ЗМІ тоді розповідали про численні акції прибічників «двуязичія», «захисту русскоязичних» та інших акцій «ми говорім по-русскі».

Не попишеш – ЗМІ показували те, що відбувалося насправді. Не наразилася жодна акція «ми говорім по-русскі» на відповідь жодної більш численної акції «ми хочемо говорити українською». Навіть ініціативи уряду, спрямовані на розвиток української культури, як-то обов’язкове дублювання чи-то субтитрування фільмів українською мовою, з одного боку здійняли хвилю ненависті «двуязичних» (хоча насправді стрічки російською з українськими субтитрами демонструвалися в Харкові, Донбасі та Криму без перешкод), а з іншого – дістали якусь сором’язливо-непевну реакцію громадян україномовних. Україномовні громадяни немов просили вибачень перед «двоязичними» за незручності – пробачте, мовляв, але ми, ну того… своєю мовою фільми дивитися хочемо.

Така нетверда сором’язлива реакція лише збурювала противників українського дубляжу й інших напрямів розвитку української культури. З одного боку, ця ініціатива нав’язувалася згори, з іншого – ніхто не бачив мас людей, які б говорили, що їм це треба. Як наслідок – швидко поширився поголос про насильницьку українізацію і масову підтримку українцями «другої державної». А врешті це призвело до обрання президентом Віктора Януковича.

Нині ті самі громадяни, які нещодавно сором’язливо мовчали про свої національні потреби, своє право на освіту українською, культурний продукт українською та неспотворену історію України змушені виборювати. І виборюють. І навіть успіхів досягають. Але якщо повернути все назад і знову створити умови, коли особистим ініціативам громадян щодо розвитку українського культурного середовища буде дане зелене світло? Що станеться тоді? Люди з подвоєною енергією заходяться вдосконалювати український інтелектуальний простір? Чи знову, потупивши очі, сором’язливо канючитимуть у прибічників «двуязичія», щоби ті погодилися визнати їхнє право на українську культуру в країні, що називається Україна?

Прикро усвідомлювати, що для пробудження самосвідомості людей потрібні не сприятливі умови, а влада українофобів.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено