Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
30 березня, 2012

Деградація

На вищих щаблях опиняються персонажі, не обтяжені самоаналізом, зате наділені хапальним рефлексом
Матеріал друкованого видання
№ 13 (230)
від 29 березня, 2012

 …Досить довго найрейтинговіші українські телеканали, і найтиражніші таблоїди наввипередки повідомляли про «унікальні здібності» «нейрохірурга» Андрія Слюсарчука, начебто здатного не лише робити найскладніші операції на мозку, але й запам’ятовувати число «пі» до мільйонів знаків за комою. Вражала й біографія «професора пі» - сирота з лікарської родини (батьки трагічно загинули в автокатастрофі), який у підлітковому віці закінчив найпрестижніший московський медичний виш (начебто з особистого благословення колись усевладного міністра охорони здоров’я СРСР академіка Є.Чазова), а тоді, коли інші лише добираються до клінічної ординатури, вже захистив докторську (щоправда, за «закритою» тематикою, - й тому говорити про неї заборонено).

Для людей, бодай трохи обізнаних на особливостях наукової праці, все те здавалася щонайменше підозрілим. Але Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України публічно заявило: сумніви недоречні, всі дипломи Слюсарчука справжні!

Читайте також: В Україні людина без освіти, але зі зв’язками, може обійняти високу посаду

І ось знайшлася таки сумлінна журналістка з львівської газети «Експрес», яка звернула увагу на очевидне: так, як «професор пі», науковці й медики (та й просто інтелігентні люди!) не розмовляють. За вбогою, грубою, лексично бідною мовою Слюсарчука – насправді зовсім інший життєвий досвід, аніж той, що він його собі офіційно приписує. А далі вже порівняно нескладно було розплутати справжню біографію хлопця з соціально неблагополучної родини, який ніколи не мав не лише справжнього диплома доктора наук, а й атестату про закінчення середньої школи. Як наслідок, «професор пі» опинився за ґратами.

Залишилися, правда, запитання: хто напоумив шахрая виступити саме в такій ролі? (Слюсарчук, який не спромігся «осилити» курсу провінційного ПТУ, сам ледве чи й здогадувався про існування числа 3,14...). Хто допускав «професора пі» до нейрохірургічних операцій, у результаті яких пацієнти прогнозовано вмирали? І певності, що слідство вичерпно відповість на ці запитання, немає ні в кого – виходячи з відомих обставин нашого сьогоднішнього життя…

Але для автора важливе зараз інше. Та очевидна неінтелігентність псевдолікаря, на яку відразу звернула увагу журналістка львівського видання, зовсім не вразила колишнього президента України Віктора Ющенка. Він прийняв «унікального нейрохірурга» (цікаво, хто стояв за організацією зустрічі? – адже сотні й тисячі по-справжньому талановитих українських учених мали шанс побачити президента хіба що здалеку). І за наслідками розмови розпорядився відкрити для Слюсарчука «Інститут мозку»! (спасибі тим чиновникам, які зуміли тихо спустити ганебне президентське рішення «на гальмах»).

Парадоксальним чином наступним публічним промотором Слюсарчука виявився Дмитро Табачник – один з тих нечисленних представників нової влади, який і досі не змінив принципової ідеологічної ненависті до колишнього президента на гидливу поблажливість. Міністр освіти брав участь у телевізійних шоу, на яких Слюсарчук «обігрував» комп’ютер у шахи. Він підписав подання на нагородження «доктора наук професора А.Слюсарчука» новозаснованою Державною премією України в галузі освіти. І президент Віктор Янукович таки видав 30 червня 2011 року указ про відзначення «професора пі» цією премією (її вдостоївся також маловідомий науковому й освітянському загалові такий-собі О.Червоний – за повідомленнями преси, особистий водій Слюсарчука). Попри те, що шахрай нині перебуває за ґратами й змушений відповідати на запитання слідчих, указ досі не скасовано. Та й не було зливи заяв від ВНЗ і наукових інституцій, які вимагали б у президента піти на такий крок. Лише громадська Академія наук вищої школи України оприлюднила за підписом свого президента професора М.Дробнохода звернення, де стверджується: походеньки Слюсарчука «стали симптомами тяжкої хвороби українського суспільства, де важливі рішення ухвалюються волюнтаристським шляхом, без залучення фахівців-експертів».

Читайте також Лінія суспільного розлому: криваві хроніки мажорів

Але про цю інертність тих, хто мусив би бодай якось захищати заплямовану репутацію освітянського загалу (кращим представником якого офіційно названо відвертого шахрая!) – трохи згодом. А тепер замислимося хвильку над іншим: чому виявилося так, що і колишній президент, і нинішній міністр освіти розмовляли з Слюсарчуком однією мовою?

Тобто, скоріш за все, Ющенко вів ту розмову своїм хоружівським варіантом не надто літературно правильної української, а Табачник – «на общепонятном» (а, може, й «на державной мове», якою, слід визнати, він володіє трохи краще від свого непримиренного ідейного антагоніста). Але для обох «професор пі» незбагненним чином виявився «своїм», вартим захоплення й підтримки (думку про те, що обидва достойники були свідомими помічниками у здійсненні відверто шахрайських планів недоука, автор усе ж відкидає).

Пояснення простіше (і, як на мене, від того ще страшніше). Деградація українських вищих еліт сягнула таких меж, що поза звичним полем бізнесових оборудок і каналювання бюджетних потоків у потрібному напрямку вони вже просто не здатні адекватно оцінювати інформацію й ухвалювати притомні рішення. І водночас вони беруться такі рішення ухвалювати – навіть у тих сферах, де є відверто некомпетентними.

Традиція сприймати лідера (вождя, фюрера) як носія вищої мудрості з усіх без винятку питань є неодмінною прикметою тоталітарних суспільств. «Кращий друг радянських фізкультурників» Йосип Сталін затверджував не лише призначення і «розстрільні списки». Цей випускник семінарії у 1945-му, наприклад, непомильно визначив, що для радянських людей слід випускати саме німецький «опель-кадет» моделі 1938 року (понад 200 тисяч таких автівок виготовили під маркою «Москвич-401», - і маститі автомобілебудівники не наважилися заперечити, що на той час існували значно прогресивніші розробки). Микита Хрущов був переконаний, що кукурудза зобов’язана рости скрізь, аж до полярного кола. Приклади можна наводити далі.

Втім, при радянських лідерах траплялися доволі тямущі технічні експерти. А випускник Бакинської політехніки Лаврентій Берія (єдиний з тодішнього уряду вмів так-сяк диференціювати й тому керував радянським атомним проектом) після ініційованого кремлівськими ідеологами розгрому генетики таки переконав «вождя» не влаштовувати такого ж погрому квантової фізики – бо розумів, що без цієї фізики створювана бомба не вибухне.

Читайте також: Не бути кормом

В Україні ми все ще маємо багато першокласних учених – експертів з усіх галузей знань. Але наука і освіта поставлені в державі в таке становище, що ректори університетів, усе розуміючи, здебільшого сидять як «миші під віником» (вислів почесного президента «Могилянки» В’ячеслава Брюховецького). Не виявляє публічної активності й більшість членів Президії НАН (і тому в суспільства вже склалося хибне загалом уявлення про академію як про структуру наскрізь консервативну й позбавлену майбутнього). А еліти воліють мати справу не з реальними нейрохірургами (маємо в Києві блискучу школу і з цього напрямку), а з пробивними й позбавленими моральних гальм «професорами пі».

Це загалом не дивно, бо після численних повідомлень медіа (часом навіть цілком провладних) щось нове про рівень цих еліт сказати неможливо. В державі немає «соціальних ліфтів» (які б виносили нагору фахових і талановитих), зате на повну силу діє «вертикальна негативна селекція». Більшість наших співгромадян – порядні, відповідальні, по-своєму фахові й не позбавлені ідеалізму. Але посування вгору вимагає зовсім інших рис, і тому на вищих щаблях опиняються здебільшого персонажі, не обтяжені рефлексіями, зате наділені міцними ліктями й хапальним рефлексом.

«Помаранчева революція» дала унікальну нагоду це змінити. Але, на жаль, «друг українських пасічників» віддавав перевагу спілкуванню з «професорами пі» - і оточення це йому дозволяло (а часто, напевно, й підігрувало).

Очевидно, немає надії на те, що нинішнє покоління очільників щось змінить на краще (хоч мало б бути в тому зацікавлене – виходячи з пріоритетів власного виживання й утвердження). Але й тому періодові, який переживаємо нині, теж колись прийде край. І тоді дуже важливо, щоб на зміну «донецьким» прийшли люди з чітким розумінням того, як зупинити дику деградацію еліт, за якої «професори пі» мають усі шанси (і не лише в нейрохірургії!)

Адже рецепти, за великим рахунком, не такі вже й складні (й багаторазово апробовані в світі). Всі рішення мають проходити справжнє експертне обговорення. А ухвали – прийматися виходячи не з хвилинних примх однієї особи, а зі стратегічних інтересів суспільства. Тоді для шахраїв не відкриватимуть чергові «інститути мозку». А опозиціонерам не даватимуть в’язничні терміни за відверто надуманими звинуваченнями (що вже зробило Україну державою - «парією», хіба трохи кращою від лукашенківської Білорусі).

Читайте також: Україною керують за правилами «зони»



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено