Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
12 березня, 2012

Зіпсована їжа в новій обгортці (про виступ Ґжеґожа Россолінського-Лібе)

Шкода, що закордонний вчений, виступи якого днями були зірвані в Україні, такий молодий. Було б йому років на 20 більше, він міг би із величезним успіхом виступати із лекціями перед робітниками, колгоспниками і творчою інтелігенцією в рамках заходів, які тоді організовувало товариство «Знання».

До такого висновку можна легко дійти, почитавши твори «юного таланту», основні тези яких цілком могли б прикрашати книги таких відомих старшому поколінню українських читачів «учених», як Возняк, Шафета, Даниленко, Гальський-Дмитрук, Масловський, Ганусяк і «несть їм числа». Головні «новаторські» думки Россоліньского-Лібе зводяться до наступних тез:

1) ОУН була фашистською організацією, яка орієнтувалася на фашистську Італію та нацистську Німеччину. І старше й молодше покоління оунівців були в захопленні від фашизму й «хотіли співпрацювати з нацистами заради зміни політичного ладу в Європі, встановленого Версальським договором»;

2) ОУН, як і фашисти, сповідувала принцип «один народ – один провід – одна партія», висувала тези про «українську расу», «новий російський імперіалізм», «євреїв, як основу більшовицької системи»;

3) Степан Бандера, віддаючи наказ про оголошення незалежності у Львові, сподівався вмовити нацистів «визнати йогов надії стати частиною нової фашистської Європи під егідою фашистської Німеччини».

Подібних «наукових відкриттів» молодий дослідник зробив десятки, їхній детальний аналіз зайняв би чимало місця й часу, тому ми обмежимося лише вказаними вище трьома тезами.

Теза перша. Коли читаєш про ОУН як про фашистську організацію, складається враження, що люди, які відстоюють цю думку, ніколи в житті не цікавилися проблемами ідеології антиколоніалізму й антиколоніальної боротьби народів світу у ХІХ і ХХ століттях, а «зациклилися» на фашизмі, який бачать у всіх і повсюди. Річ у тому, що сама ідеологія фашизму є дуже розмитим поняттям. На відміну від, скажімо, марксизму, який виробив чіткі «наукові» постулати, у фашизмі нічого подібного не існувало, а тому вчені до сьогодні ведуть дискусії відносно того, що входить у поняття ідеології фашизму.

Саме слово фашизм у дослівному перекладі означає «спільчанство», а фашист – «спільчанин», «член союзу, спілки». Користуючись такою «розмитістю» поняття та негативним історичним спадком фашизму, дуже часто охрещюють фашистським будь-який рух чи організацію, в яких можна знайти спільні риси з італійським фашизмом або німецьким націонал-соціалізмом. При цьому часто забувають про те, що зовнішня подібність не завжди відображала ідеологічну ідентичність, однаковість тактики дій і стратегічну мету. Скажімо, відоме римське привітання використовували не тільки праві, але й ліві партії у міжвоєнний період, не тільки у правих, але й у лівих були свої «штурмові загони», не тільки праві, але також ліві убивали своїх політичних опонентів. Однак це аж ніяк не свідчить про їхню ідеологічну тотожність чи однаковість кінцевої мети.

Подібний до фашистів і марксистів інструментарій у політичній боротьбі використовували також всі антиколоніальні рухи від Ірландії до Індонезії і від Фінляндії до Південної Африки.

По-перше, всі антиколоніальні, національно-визвольні рухи за своїм визначенням є радикальними. 

По-друге, практично всі вони застосовували насильство проти  політичних противників.

По-третє, майже всі будувалися за принципом жорсткої внутрішньої дисципліни та ієрархічності.

Вони такими були і до появи фашистів (згадаймо бодай сербських і македонських революціонерів кінця ХІХ – початку ХХ століть або ірландців) і залишилися такими після дискредитації фашизму (В’єтконг, кенійські Мау-мау, алжирські повстанці тощо).

Провина ОУН полягала лише в тому, що ця антиколоніальна й національно-визвольна організація існувала та діяла одночасно із розгортанням фашистського руху в Європі та в період його колосальної популярності. Безперечно, нерідко провідні діячі ОУН і просто українські політики того часу, висловлювали захоплення тими змінами, які на їхніх очах відбувалися у державах із фашистськими режимами (швидке оздоровлення економіки, консолідація суспільства, національний ентузіазм тощо). Однак, вони також захоплювалися тим, як спритно більшовики здійснили революцію та утримали свою нову форму державності (на відміну від діячів доби УНР), захоплювалися ірландцями, які вибороли незалежність від могутньої Британської імперії, захоплювалися фінами та поляками, які зуміли утвердити свої держави після 1918 року.

Об’єктивне зацікавлення Італією та Німеччиною з боку ОУН було зумовлене не скільки тим, що ці держави були фашистськими, стільки тим, що вони виступали за зміни Версальської системи в Європі, яка прирікала український народ на політичну смерть. А шлях до реалізації основного пункту програми ОУН – будівництва Української держави – лежав лише через руйнацію закріпленої в серії договорів міжнародно-політичної системи на континенті. Ні Британія, ні Франція, які були основними творцями та «сторожами» Версальської системи апріорі не могли бути союзними чи прихильними до ОУН та її головних ідей. ОУН деякий час «дружила» з гітлерівцями та фашистами, але не через «ідеологічну близькість», а як «політичний супутник» у справі руйнації Версальської системи.

У програмних документах ОУН завжди наголошувалося на тому, що «Відношення ОУН до держав та політичних рухів перерішується їхнім протимосковським наставленням, а не більшою чи меншою співзвучністю з українським національним рухом». Це була невмируща «реальна політика», яка не має вічних друзів, а лише вічні інтереси. Тими самими мотивами своїх власних стратегічних інтересів керувався Сталін, коли вступав у союз з Гітлером, керувалася Великобританія, коли в 1941 року закрила очі на сталінські звірства і стала союзником СРСР, керувалася демократична Фінляндія, коли приєдналася до Гітлерового походу на схід.

Теза друга. Гасло ОУН про один народ, один провід і одну організацію має цілковито інше коріння, ніж відповідні нацистські гасла. Гітлер послуговувався своїм слоганом з метою встановлення т. зв. узаконеної диктатури і приєднання до Німеччини всіх земель, заселених німецьким населенням у Європі. Оунівцям йшлося про те, що боротьба за незалежність може бути справді успішною лише у тому випадку, коли вона буде сконцентрованою навколо однієї організації і одного керівництва. Це випливало з негативного досвіду Визвольних змагань 1917-1921 років і відповідних позитивних досвідів інших народів, які виявляли вищий ступінь консолідації у період національних революцій, а тому отримували позитивний результат: «ОУН змагає до з’єднання всіх українців у одному  визвольному фронті Української Національної Революції та організовує і творить політично-мілітарну визвольну силу, здібну провести збройний зрив, здобути Українську Державу та кермувати нею». Очевидно, було б дивно читати в програмі національно-визвольного руху про те, що він виступає проти створення єдиного фронту боротьби за національне визволення.

Аби зрозуміти, що вкладалося у поняття «української раси» (яке тоді використовувалося в якості синоніму до слова народ чи нація) знову звернімося до програмних документів ОУН: «ОУН бореться за планову організацію українською державною владою народного здоров’я, розросту й тугости української раси шляхом: А) загальної, обов’язкової, безплатної лікарської опіки й використання всіх здобутків лікарських наук та лічних заведень для цілого народу;  Б) допомоги багатодітним родинам; В) опіки й охорони матерей і дітей; Г) піднесення стану народного відживлення, мешкання й рівня цілого життя;  Д) плекання фізичного здоров’я народу».

Що тут жахливого? Чи, може, через те, що у фашистських країнах проголошували подібні гасла, оунівцям треба було записати в програмі, що вони виступають за скасування медичної опіки, поширення алкоголізму, тютюнопаління, наркоманії, проституції, поширення абортів тощо, аби сучасні західні дослідники могли з упевненістю сказати, що оунівці не були фашистами?

Також складно заперечити, дивлячись на політику СРСР, наявність «російського імперіалізму», як і те, що радянські євреї в 1930-х рр. відігравали не останню роль у партійному керівництві й органах НКВС (а це, безумовно, породжувало відповідні рефлексії про єврейську сутність більшовизму як такого). 

Теза третя. Теза про, що Бандера намагався когось у чомусь переконати, свідчить про цілковите нерозуміння німецьким істориком елементів тактики бандерівської ОУН, сутність якої полягала у створенні «доконаних фактів». Бандера і його прихильники якраз намагалися не переконувати, а ставити «всіх перед фактом», з яким можна погоджуватися або ні, але він існує. Бандерівці не були зовсім наївними, щоб вірити у те, що Німеччина з великою радістю визнає українську незалежність, а тому розглядали можливість загострення стосунків із Третім Рейхом, про що, зокрема, вказували у своїх інструкціях «Боротьба й діяльність ОУН під час війни», які у свої працях так любить цитувати пан Россолінський-Лібе. Зокрема, там йшлося: «У випадку, коли б німці поставилися негативно до створення української влади ОУН, не визнали її та визначували своїх людей, заявляти на місцях, що назначені ОУН не можуть передати влади. Бо лише Провід ОУН може звільнити їх від обов’язків. Перед фізичною силою уступати, але в правному відношенні влади не передавати».

Також слід наголосити на тому, що оунівці зовсім не бажали будувати маріонеткової держави у гітлерівській «Новій Європі». Свідченням цього є слова з відповідного маніфесту, скерованого до Гітлера на початку німецько-радянської війни: «Треба ствердити, що для вирішення українського питання немає ніякої аналогії. З 1938 року в Європі виникло дві нові держави: Словаччина і Хорватія. Не беручи до уваги різницю в площі і кількості населення країн, українська проблема має набагато більше значення тому, що шляхом її вирішення будуть здійснені корінні зміни у політичній та економічній структурі європейського континенту і піднятті питання міжконтинентального значення. Та не тільки від остаточного вирішення проблеми залежить подальший хід німецько-українських стосунків, але і від методів, які будуть застосовувані вже на початках. (...) Українець також, яким його створили останні двадцять років, повний рішучості створити підвалини, які б забезпечили національний розвиток в незалежні державі. З цією рішучістю повинна рахуватися кожна держава, яка переслідуючи власні інтереси, хоче створити новий порядок на східноєвропейському просторі. Організація Українських Націоналістів, яка впродовж багатьох років веде здорову частину українського народу в революційній боротьбі за державну незалежність України і виховує увесь український народ для цього завдання, готова вести цю боротьбу до здійснення свого національного ідеалу».

Тон і слова, яких вживали бандерівці у спілкуванні з офіційними німецькими чинниками, як бачимо, зовсім не подібні на підлабузницький.  

Ще раз підкреслюємо, що аналогічних неточностей, недомовок, перекручення та «натягування» фактів у статтях пана Россолінського-Лібе (на більше німецький історик покищо не спромігся) вистачить для написання серії рецензій. Але чи варто витрачати час і енергію на спростування тез, запозичених у радянської пропаганди…

 

 



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено