Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
29 лютого, 2012

Усе вирішує неосвіченість?

Сталася сенсація. Досвідчений науковець та полеміст Ігор Лосєв зазнав нищівної поразки від молодого публіциста Миколи Малухи. Спробувавши було довести у статті помилковість тези львівського історика Ярослава Грицака, що фундаментальною причиною негараздів українців є їхнє домінуюче віросповідання, тобто православ’я, Ігор Лосєв допустився цілої купи помилок і виявив своє катастрофічне незнання соціальної науки, зокрема, класичних праць Макса Вебера про визначальне значення протестантизму для розвитку ефективної економіки і правової держави

Микола Малуха пише: «Крім німецького соціолога за більше ніж сто років знайшлося чимало дослідників та досліджень, що підтверджували правильність веберівської гіпотези. Пан Грицак звертається до наукового проекту, що вивчає взаємозв’язок людської віри і матеріалізації (відображення у житті) – World Values Survey. Згідно з їх останніми результатами, країни протестантської традиції (або країни, де протестантизм надав вагомий вплив на формування світогляду народу) мають найвищий рівень самореалізації. Тобто в тих суспільствах цінується реалізація особистості – в особистому та професійному житті. Найнижче прагнення до самореалізації – серед православних народів».

Далі Микола Малуха веде мову про «незнання сучасних світових тенденцій у релігійному житті» Ігорем Лосєвим, яке й призводить до «помилкових висновків»; на думку Лосєва, разюча відмінність між Північною і Південною Кореями спричинена передусім принципово різним політичним устроєм, натомість «авторитетні сходознавці вже давно прийняли як аксіому тезу про взаємозв’язок економічного стрибка Південної Кореї після війни 1950-1953 рр. і поширенням християнства, переважно протестантизму».

«Радянський бекграунд обмежує погляд на роль віри у житті людини. Варто розуміти, що кожна церква це не лише розбіжності в храмовій архітектурі, літургії або церковній структурі. Різниця у богослов’ї породжує інший світогляд, світосприйняття та менталітет», - робить висновок Микола Малуха і коротко переповідає (очевидно, щоби просвітити Ігоря Лосєва з його радянським бекґраундом) деякі сюжети, пов’язані з добою Реформації, діями Лютера та ідейними засадами протестантизму.

Читайте також: Ігор Лосєв. Чи все визначає віросповідання? 

Висновок публіциста – релігія грає вирішальну роль у житті соціуму й особистості: «Дослідник з Лондонського університету Скотт Томас у статті «Глобалізований Бог: зростання релігійного впливу в міжнародній політиці» прогнозує, що п’ятидесятники і євангельські протестанти будуть основною релігійної, соціальної та політичної силою (так в оригіналі – С.Г.) в новому сторіччі… Народи, які мають якісну віру, зазнають успіху і процвітання».

Отож залишається тільки визнати перемогу молодості на досвідом нокаутом, якби не кілька маленьких дрібничок. Ось перша з них.

«Протестантизм вважає працю не одвічним прокляттям людини, а богоугодною справою. Успіх праці може переконати людину в її обраності, в її щасливому передвизначенні. Сенс життя людини – чесно працювати, бути зразковим громадянином, дотримуватися своїх обіцянок, чесно виконувати свої обов’язки відповідно до становища, професії та місця на ієрархічних сходинах. Це стає для людини божественним покликанням; за дотримання й виконання своїх обов’язків вона мусить відповідати і звітуватися перед Богом. Практична діяльність у світі є, за Лютером, вияв християнської любові до ближнього. Як пише видатний німецький соціолог Макс Вебер: «Результатом Реформації було передусім те, що на противагу католицькій точці зору моральне значення світської професійної праці і релігійна винагорода за неї надзвичайно зросли»… Ідея передвизначеності до спасіння заохочувала людей перевірити свою обраність конкретною життєвою дією, а найкращим засобом досягти внутрішньої переконаності у спасінні була невтомна діяльність у рамках своєї професії… Кальвінізм, лютеранство й інші протестантські течії виробили сувору, логічну й послідовну етику праці. Праця, за їхнім переконанням, є визначена Богом мета всього життя людини. Небажання працювати розцінюється як симптом відсутності благодаті. Навіть багата людина не звільнялася від обов’язку напружено і плідно працювати. Ефективне виробництво, підприємництво мотивуються не користолюбством і здирством, навпаки — це виконання релігійного обов’язку, високе служіння Богу, «покликання», як це формулював Мартін Лютер. Тут вчувається поетизація і сакралізація праці заради праці, в якій людина виявляє себе як особистість і як раб Божий, вступаючи до божественного космосу, до християнської історії... Багатство має бути наслідком виконання професійного обов’язку. Бажання бути бідним – це все одно, що бажання бути хворим…  Не викликає сумнівів велике значення етики аскетичного протестантизму для розвитку капіталізму…Протестантизм прагнув бути релігією лицарів раціонального буття й давав сакральну санкцію тотальної раціоналізації всього європейського життя».

Це – фрагмент з вузівського підручника «Історія світової культури», який уперше був надрукований у 1994 році, і з того часу витримав три видання. За ним училися десятки тисяч українських студентів. Конкретно йдеться про розділ Х, який зветься «Реформація і становлення культури нового часу». Автор розділу – кандидат філософських наук Ігор Лосєв. Про ці самі речі йдеться і в авторському підручнику Ігоря Лосєва «Історія і теорія світової культури: європейський контекст» (Київ, 1995). Іншими словами, те, що Микола Малуха мав намір подати своєму опонентові як одкровення, сам Лосєв не тільки вивчив, а й перетворив на доступний середньому студентові лекційний курс ще два десятиліття тому…

Читайте також: Микола Малуха. Віросповідання визначає все

Дрібничка друга. Макс Вебер був далекий від прямолінійних висновків та категоричних суджень щодо зв’язку релігійності та економічної діяльності. Як писав визначний український веберознавець і перекладач його творів київський професор Олександр Погорілий, «не забуваймо і про те, що у «Протестантській етиці» йдеться насамперед про релігійний, духовний родовід капіталістичної економіки, про її давні і сьогодні вже ґрунтовно призабуті корені. У міру того, як ця економічна система утверджувала себе, ці корені поступово відмирали і сама пам’ять про них пригасла. Сучасне господарське життя, писав М. Вебер на початку нашого сторіччя, як і вся сучасна культура, вже дуже далеко відійшли від духу аскези. Вони, як правило, відверто орієнтовані на зовнішні світські блага, і лише уявлення про «професійний обов’язок» несе на собі певний відблиск давніх релігійних ідей. Варто згадати також і ту обставину, що пуританська система цінностей, найбільш адекватна духові капіталізму, сама по собі вельми неоднозначна, і пряме наслідування її може привести до висновків, які важко узгодити з гуманністю. М. Вебер і не приховує цієї обставини, тому його окремі репліки на адресу капіталізму не поступаються у своїй гостроті Марксовим… У ряді своїх пізніших праць М. Вебер ставив за мету глибше вивчити ті причини, внаслідок яких вчення про світську раціональну аскезу змогло виникнути саме в рамках західного християнства. Він доходить висновку, що це пов’язано з певними особливостями самої християнської релігії та специфікою її вкорінення у господарське і культурне життя Заходу». Тобто має йтися не тільки про факт того чи іншого віровизнання, а й про цілу суму чинників, які пов’язані із земною укоріненістю цього віровизнання.

І ще одне важливе зауваження професора Погорілого: «В цілому православна антропологія далеко більш оптимістична, аніж кальвіністська. Тут більш акцентовані ті моменти, де йдеться про людину не як безнадійно гріховне створіння, а як об’єкт особливої ласки Божої, здатний навіть зрівнятися із самим Творцем (ідея «боголюдства»). Однак оптимістичне розуміння людини не стало в рамках східної ортодоксії поштовхом до господарських і культурних перетворень насамперед тому, що православна аскеза мала містично-споглядальний характер і у цьому відношенні здебільшого все ж була аскезою «поза світом». Однак це питання не слід розуміти надто спрощено. Гостра релігійна боротьба, яка розгорнулася на Україні у зв’язку з проникненням сюди реформаційних і гуманістичних ідей, з самого початку якнайтісніше сплелася з проблемою існування національної державності і збереження державної національної самобутності. Саме сюди спрямувалася основна духовна енергія полеміки навколо релігійних питань – що, безумовно, майже не залишало простору для міркувань про поведінку в галузі господарській, торговельній і т. ін. Разом із тим не забуваймо, що вже у першій половині XVI ст. на Україні набули певного поширення і лютеранство, і вчення «чеських братів», і кальвінізм, і аріанство. Раціоналістичні погляди пропагували представники «жидівства», які осіли на Західній Україні, тікаючи від переслідувань Москви… В міру того як офіційна церква на Наддніпрянщині змосковщується і перетворюється на імперську державну інституцію, багато хто з діячів національної культури тяжіє до «вільного євангельства» як засобу легітимації національних і демократичних цінностей. Це стосується насамперед кирило-мефодіївців, з числа яких вийшли автор «Книг буття українського народу» Микола Костомаров і український перекладач Біблії Пантелеймон Куліш. Окремого спеціального розгляду вимагає питання про неортодоксальну релігійність Тараса Шевченка, котрого Драгоманов прямо порівнював з англійськими пуританами, які за допомогою біблійних текстів накреслювали новий соціальний устрій Англії». До цього слід додати, що у 1920-ті роки УАПЦ значною мірою спиралася на традиції раннього християнства, відійшовши від російсько-православної ортодоксії. Та цей розвиток було насильно перервано – не з провини самої Церкви.

Дрібничка третя. На думку Миколи Малухи, «радянський бекґраунд» та «незнання сучасних світових тенденцій у релігійному житті» - це головні причини того, «чому окремі українські інтелектуали сумніваються у вирішальній ролі релігії в житті конкретної людини і суспільства» та у тому, що «народи, які мають якісну віру (як випливає з усього тексту цього автора – протестантизм – С.Г.), зазнають успіху і процвітання».

Звернімося до невблаганної статистики. У Канаді 32% протестантів, у Гайані – 35%; виходить, що ці дві країни мають стояти десь поруч за рівнем соціально-економічного розвитку, але ж насправді все зовсім інакше. Ба більше: на Барбадосі протестанти становлять серед населення 79%, на Багамських островах – 72%, на Ямайці – 70%, тоді як у Німеччині – лише 37%, у Великій Британії – 53%, у Нідерландах – 28% (дані за 2010 рік). Ну, а у Франції – тільки 2%. Щось не те з прямою залежністю між «якісною релігією» та «успіхом і процвітанням», чи не так? Особливо, якщо ми вийдемо за межі Європи  та Америки. У Нігерії протестанти становлять 23% населення країни, у Конго – 36%, у Кенії – 45%, у Центрально-Африканській республіці (там, де тривалий час правив диктатор-людожер Бокасса) – 47%, у Зімбабве (де вщент зруйнована економіка і постійний голод – 33%). Про держави Полінезії я мовчу – частка протестантів там коливається від 40% до 94%; цікаво, що в Австралії протестанти становлять 40%, у Новій Зеландії – 50%, тоді як у Папуа – аж 62% (куди там тій нещасній Франції чи Голандії!).

Отож знову фіксуємо: не все так просто і не все залежить від віровизнання. Ба більше: далеко не все. Хай навіть якийсь західний професор стверджує протилежне, а якесь розрекламоване дослідження – науково достовірним. Охочі можуть знайти десятки солідних монографій західних професорів, виданих у другій половині 1980-х і навіть на початку 1990-х про великі перспективи СРСР та його неминуче економічне процвітання у 2000 році. Власне, ганебні провали Маргарет Тетчер та Джорджа Буща-старшого у Києві в 1990-91 роках були прямим наслідком фіаско західної радянології. Я вже не кажу про засилля на кафедрах американських і частково європейських університетів лівих інтелектуалів різного ґатунку, чиї філософеми значно примітивніші, ніж російський, український чи грузинський неомарксизм 1960-70-х, а практичні проекти виходять за межі здорового глузду. Власне, зведення всього багатства чинників соціального розвитку до релігійного – це взірцевий «марксизм-ленінізм навиворіт»; до речі, самі Маркс та Енґельс ніколи не розглядали суперечність між продуктивними силами та виробничими відносинами як єдиний рушій розвитку, так само, як Вебер не зводив усе до віровизнання…

Та годі. Хоча можна було би розібрати і феномен Кореї, на якому Микола Малуха начебто «піймав» Ігоря Лосєва, і показати, що не прийняття протестантизму зумовило економічні успіхи Півдня, а зовсім інші чинники – ті, які уможливили вільний вибір релігійної приналежності, що – як і будь-який інший вільний вибір – апріорі неможливо на Півночі країни. І про інше можна було би поговорити – але зазначу тільки одне: інвективи на адресу православ’я будуть справедливими, якщо ми вестимемо мову про московське імперсько-казенне православ’я, яке дошкульно висміював Тарас Шевченко і яке ще в середині XVII століття взагалі не вважав християнством полковник Іван Богун. Але це – інша тема. Тут же зауважу, що нокаут не відбувся – надто різні вагові категорії в опонентів…



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено