Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
27 лютого, 2012

Зі здорової голови...

Бути готовим від ранку до вечора посипати голову попелом – ознака не високої моралі, а неврозу
Матеріал друкованого видання
№ 7 (224)
від 23 лютого, 2012

Я націоналіст? Гаразд, принаймні так мене представили колегам із Санкт-Петербурга, які приїхали в Україну з бажанням самим розібратися нарешті на місці, що тут у нас діється. Їхні запитання – окремий атракціон (дивно, як дорослі, освічені, фахові, у принципі доброзичливі люди здатні так залежати від пропаганди й перебувати в полоні столітніх стереотипів), але для мене це було нагодою систематизувати деякі думки.

Читайте також: Совок проти совка

Насправді я не претендую на високе звання українського націоналіста, для цього треба мати якісь заслуги, а мені й серед звичайних патріотів комфортно. Та неважко зрозуміти упередженість моїх нових російських друзів: для них самих націоналізм в історичній ретроспективі асоціюється із «Союзом русского народа» або «Союзом Михаила Архангела», а в сучасному контексті – із «Русским маршем», гаслами «Россия для русских», «Панаехали», а також сутичками з темпераментними кавказцями та побиттям таджицьких гастарбайтерів. Я намагався їм втлумачити, що в нас це поняття, коли уважно придивитися, апелює не до етнічної, а до політичної нації, – щоправда, з беззастережним визнанням ролі державної мови як стрижня ідентифікації. Та й історія цьому не суперечить: варто згадати хоча б, що Універсал було видано синхронно чотирма мовами – українською, російською, польською та їдиш. Інакше кажучи, вроджена ксенофобія українських «мазепинців-петлюрівців-бандерівців», якою за північно-східним кордоном лякають дітей, – це радше проекція тамтешніх власних страхів і комплексів.

Чекаймо, а як же Шевченкове «Дайте ляха, дайте жида!.. Дайте крові»? А погроми 1881, 1905 років та громадянської війни? А саме слово «погром» – нібито ніяк не іноземне? В такому разі доведеться ігнорувати сумний досвід стосунків із тими ж таки євреями в Німеччині, Іспанії, Франції або з чорношкірими в Сполучених Штатах і забути, яку роботу відтоді поробило суспільство цих країн. Нині у Франції – колись батьківщині слова «шовінізм» – людей на прізвище Мбоґа, Петрофф, Понятовскі та Дрейфюс вважають французами без варіантів, це навіть не тема для дискусій. Схоже, що тут якраз остаточно перемогла концепція плавильного казана.

Читайте також: «Гуманітарна політика» в Україні повернулась у радянсько-російське річище

Чи хотіли б ми такого самого сценарію для України бодай у віддаленій перспективі? Я таких вимог не чув ні від кого з правдивих націоналістів, якщо не брати до уваги якихось маргіналів чи провокаторів. Я і сам цього не хотів би. Мені здається, що полікультурна, поліетнічна картина не лише відповідає природі України, а і є запорукою її розвитку. Повертаючись до власного цеху, я вважаю, що єврейське коріння Віталія Портникова, грузинське Вахтанга Кіпіані або афганське Мустафи Найєма робить їх цікавішими й ціннішими для мене: вони є носіями того культурного досвіду, який може мене збагатити. Тож політкоректність тут ні до чого – прагматика!

Чи означає це, що можна розслабитися й не зважати на будь-які спонтанні прояви етнічної, расової чи релігійної нетерпимості? У жодному разі, навпаки, треба весь час бути насторожі не лише через історичний вантаж, а й через велику кількість доброзичливців, які – й це неодноразово доведено – не проминуть нагоди зробити якусь капость, влаштувати провокацію. Адже це може бути так вигідно: знову налякати обивателя звірячим вищиром українського фашизму, виправдати якісь кроки в східному напрямку, висунути технічне опудало, порівняно з яким реальні бачитимуться прийнятними тощо… Тож єдина можлива реакція тут – не давати жодного спуску найменшим спробам посіяти розбрат. Проте бути готовими від ранку до вечора посипати голову попелом й просити вибачення за провини в усіх можливих діяннях, яких іще не вчинено, – це ознака не високої моралі, а неврозу.

Крім того, не слід забувати про наявність професійних… Ні, я не мав на увазі правозахисників, – навпаки, ті, кого я знаю, займаються цим довгі роки без особливого зиску тільки тому, що не можуть не займатися. Ідеться радше про холодних цинічних спекулянтів, які в такий спосіб підтримують свій статус публічно значущих постатей. Згадаймо, як кинулися цькувати вчителя-іноземця, який кілька років тому продемонстрував учням зразки нацистської пропаганди. Я тоді зіткнувся з цими викривальниками віч-на-віч на одному ток-шоу й відчув, що в них не болить душа ні за кого – ані за Україну, ані за євреїв, ані за арабів.

А мої нові петербурзькі друзі поїхали додому дещо спантеличені, однак задоволені. Звірячий вищир українського націоналіста їх, схоже, не налякав.

Читайте також: Три кампанії «нової гуманітарної стратегії»



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено