Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
25 лютого, 2012

Дзеркало для історика

Чи достатньо свідомим виявилося історичне середовище, аби здійснити дерадянізацію
Матеріал друкованого видання
№ 7 (224)
від 23 лютого, 2012

Рефлексії істориків над власним покликанням і фахом донедавна було трактовано як суто особисту, сказати б, інтимну справу, призначену для внутрішнього використання серед колег по цеху. Ширшому оприлюдненню вони не підлягали не через побоювання виносити «сміття на люди», а з твердих переконань, що «люди» цього просто не зрозуміють і, взагалі, на біса воно їм потрібне. Тож замкненість і кастовість цієї частини вітчизняної науки доволі довго забезпечувала надійний прихисток як колишнім історикам партії, що встигли адаптуватися до нових віянь, так і тим, хто прагнув повернути цю науку до річища світових інтелектуальних процесів.

Читайте також: «Гуманітарна політика» в Україні повернулась у радянсько-російське річище

Та час не стоїть на місці, й те, що вчора вважали непорушною даністю, сьогодні вже не вселяє впевненості в завтрашньому дні. Ідеологічне тло й сумні наслідки історичної політики нинішньої влади, котрі ґрунтовно проаналізував Владислав Гриневич спонукають поставити запитання не тільки чому «вони» так думають і діють, а й чому ми, як професійна спільнота, дозволили «їм» так чинити?

Мушу відразу сказати, що особисто мені відповідь на останнє запитання видається невтішною. Звичайно, нашому фаховому середовищу вистачає об’єктивних вад, успадкованих іще від радянських часів, коли історик був радше бійцем ідеологічного фронту (часто навіть буквально), аніж ученим. Тогочасна влада надійно подбала про те, аби дослідники були позбавлені внутрішньої згуртованості, професійної етики, повноцінної комунікації зі світом, що зрештою призвело до майже цілковитої профанації історії як науки. Вже на початку 1990-х стало зрозуміло, що історія потерпає не так від методологічної кризи, як від кризи переоцінювання стандартів професійності, котрі виявилися несумірні з наявними у світових школах.

Водночас чи достатньо свідомим виявилося історичне середовище, аби здійснити дерадянізацію самого себе і – що найголовніше – суспільства? Вочевидь, ні. І мова тут не про зусилля, спрямовані на відкриття архівів, оприлюднення злочинів тоталітарного режиму тощо. Ідеться про відсутність чіткого визначення тієї більшовицької спадщини, котра є згубною та шкідливою і котрої будь-що треба позбутися нині. Друга вада, тісно пов’язана з першою, – те, що історична спільнота так і не витворила підставового самоідентифікаційного міфу для сучасних громадян України. Учорашні партійні ідеологи ліпили подобу національного міфу, беручи за взірець звичну їм класову матрицю, а освіченіші історики, здебільшого ліберального штибу, презирливо копилили губу, розвінчуючи недолугі ура-патріотичні фантазії. Обидва табори вели між собою холодну війну, абсолютно не знаючи, чим живе й дихає масова історична свідомість сучасних українців.

Читайте також: Три кампанії «нової гуманітарної стратегії»

Найбільшим здобутком у популяризації національної історії була й лишається шкільна програма, простіше кажучи, підручники, тоді як книжковий, телевізійний та інтернет-простір так і перебуває поза українським контекстом, поширюючи якісні й привабливі версії російської або ж радянської історії, де Україні знаходиться місце в оповідях про Голокост і Тарапуньку зі Штепселем. Звичайно, добряча частина прямої відповідальності лежить на державній політиці, котра навіть за часів буцімто національно свідомого президента нічого не зробила для захисту інформаційного простору й вироблення цілісної гуманітарної політики. Але чи так прагнули контактів із медіа й поширення своїх ідей та відкриттів власне самі науковці? Окрім кількох уже цілком звичних для телеефірів «естрадних істориків», на щось більше фахова спільнота не спромоглася. Та й тих уже як експертів упевнено витіснили балакучі депутати й політтехнологи, котрі знають справжню ціну історії як джерела пропаганди.

Утім, сфера ідеології так само, як й інші царини суспільного житя, не терпить вакууму. «Чисті» науковці, що довго воліли поборювати національні міфи, до певної міри позбавили українців стійкої самоідентифікації, пропонуючи прищеплення універсальних цінностей, котрі пострадянська свідомість неспроможна продуктивно засвоїти. Тож у підсумку виявилося, що національне в історичному міфі було піддано сумніву, а умовно «ліберального» й «гуманістичного» прищепити вчасно просто не вдалося. «А» відпало, «Б» кудись пропало. Що лишилося в свідомості? Так, лишився великий і страшний «совок», котрий на одному рівні поціновує Шевченка-поета й Шевченка-футболіста, а відзначення Великодня продовжує першотравнем...

Ситуація тхне не лише гуманітарною відсталістю та розмиванням національної ідентичності, а й поступовою маргіналізацією власне самої історичної науки, котра з її високочолими дискусіями та кастовою замкненістю нинішньому режимові й суспільству, яке він перекроює під себе, буде просто непотрібна. Насамкінець повторюся: з «ними», тими хто нагорі, вже все зрозуміло. А от чи все зрозуміло, й чи все гаразд із «нами»?

Читайте також: Совок проти совка



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено