Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
14 лютого, 2012

Гастролі ностальгії

В Україні тренд «краще старе» ще суворіший за решту світу
Матеріал друкованого видання
№ 5 (222)
від 2 лютого, 2012

Знімався я нещодавно в одній телепрограмі як експерт із будь-яких питань. Тема була 1990-ті роки, такий собі ностальжі-тріп: пригадайте шахраїв біля обміну валют, одяг, кіно, музику тощо. Я й розповів, усміхаючись в усі наявні об’єктиви, потім поїхав додому й одразу потрапив у величезну пробку якраз навпроти білборда з рекламою дискотеки 1990-х. Сиджу і роздратовано думаю: а чого це вони причепилися із цими 1990-ми? Та невже в музиці нічого цікавого не з’явилося в інші часи?

Машини в заторі навіть не намагалися рухатися, водночас чомусь впав мобільний інтернет. Інших ідей вбити час не було, тож я вирішив з’ясувати, чому людство так носиться з останнім десятиліттям минулого століття. Почав із себе, якщо вже так вдряпався: дістав фонотеку і став аналізувати, музику яких років я слухаю, коли мене ніхто не чує.

Читайте також: Українська музика в депресії

Отже, «A Hard Days’s Night» 1964 року The Beatles, трохи Вертинського, багато Висоцкого, приблизно 50 синглів із 1980-х, кілька сотень пісень після Міленіуму і п’ять альбомів 2011-го від улюблених артистів, причому жодної пісні з них я не переніс до папок best. А решта… Решта таки родом із 1990-х. Кілька тисяч пісень. От і приплив…

Тег «музика 1990-х» з’явився давно, здається, не минуло й п’яти років нинішнього тисячоліття. Спочатку в iTunes, потім цю тему радісно підхопили радіостанції. З часом це вийшло за межі музики і 1990-ті остаточно стали трендом «трави, що колись була зеленішою за нинішню». Я і сам часто-густо експлуатую цю тему в ніби літературній діяльності, так чого ж тоді дивуватися? Причому ця ностальгія дивним чином спрацьовує з абсолютно різними смаками, у кожного свої 1990-ті: кому «Кар-Мен», кому Стінґ, кому Public Enemy, а кому й Oasis.

Цей феномен багато разів аналізували люди, набагато розумніші за мене, і всі сходилися на тому, що 1990-ті справді видалися яскравими й багатими на свіжу музику та харизматичні особистості: від Курта Кобейна і Майкла Джексона до Ексела Роуза та Тупака Шакура. Що було, то було, але де все поділося тепер, де нові стилі, формати, де наступна музична революція?

Мені здається, що глухий кут, у який потрапив шоу-бізнес, викликаний оптимізацією процесу. Може, річ у тому, що 1990-ті в музиці були останньою декадою епохи сонграйтерів, а тепер рулять лише продюсери? Тоді можна було з перших нот уявити, що то, мабуть, Мадонна, а цей вступ від Dire Straits. Тепер із цим важче, музика уніфікувалася і за вступом важко сказати, хто співатиме. Словом, суцільний Timbaland. Щоб вивести проект на рівень «у кожній розетці планети», потрібні величезні гроші й довіра продюсеру, а не черговому скаженому артистові, який постійно говорить про свій шлях і свіжий погляд.

Читайте також: Сім головних музичних подій 2011 року

…Ми просунулися на 200 метрів, і замість реклами дискотеки на наступному борді з’явився радісний Алєксандр Малінін. От уже консерви так консерви – нічого йому не робиться, невмируще романсеро, що гастролює з «Поручиком Голіциним» строго раз на півроку. Тобто молодець – одного разу спрацювало, причому так, що досі можна кататися з «новою» програмою «Найкращі хіти», не вкладаючи саме в український ринок ані копійки.

І я подумав, що в Україні тренд «краще старе» ще суворіший за решту світу, адже в нас усе це ще й наклалося на синдром обласного центру, в який спустилися герої програми «Ранкова пошта». Справді, якщо взяти постійних учасників шоу Юрія Ніколаєва, то з них щонайменше половина ще й досі гастролює, і люди йдуть, ніби й не минуло 20 років.   

Ми, як завжди, до світових тенденцій додаємо свої – десь там стагнація, а в нас майже замкнене музичне коло. Мабуть, так сталося тому, що саме тоді для людей різного віку й смаків багато чого відбулося вперше. І цей ефект відкриття залишився надовго разом із травою, яка була зеленішою: комусь запала Наташа Корольова, когось вдарив Віктор Цой, хтось потрапив під Богдана Тітоміра, а хтось назавжди підсів на Алєксандра Розєнбаума. І я сам навряд чи колись ошизію так, як після першого перегляду кліпу Майкла Джексона в програмі «90 хвилин» або після фінальної пісні фільму «Асса».

І все це наклалося на глобальний злам, на кардинальні зміни в житті, що відкрили нам новий світ, кому під «Ранкову пошту», а кому під «Взгляд». Слухач добре пам’ятає власні найяскравіші враження, вони поза конкуренцією. Ось і гастролюють переважно старі герої, бо ностальгія – одна з головних ментальних кнопок, на яку можна тиснути безкінечно.

Я б, напевно, ще багато чого проаналізував, але зненацька запрацював світлофор і потік рушив, по радіо заспівала Джамала, а після неї – свіжесенький Charlie Winston. Додав би ще, що сонце вийшло, але на небо не дивився, бо і так все було добре: все було, все буде. Як завжди. 

Читайте також: Перевірений прісний продукт



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено