Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
20 січня, 2012

Релігія – останній притулок негідника

Українські політики своєрідно проявляють власну релігійність та приналежність до християнства. Вони не регулярно відвідують церкви, не слідкують за благочинним життям, майже ніколи не проявляють любові до ближніх. Проте на кожне християнське свято в їхньому середовищі виникає «гіпер-активність віри». Від такої релігійності хочеться стати атеїстом або, принаймні, нецерковною людиною

В мене, як в віруючої людини, викликає огиду прагнення політичних діячів публічно приєднатися до головних християнських святинь. Перша за все, обурює їхнє лицемірство. Почитати офіційні привітання українців та звернення з нагоди того чи іншого свята – і таке враження, що немов це написав якійсь святий. Свіже привітання до народу від Президента Януковича з Водохрещенням Господнім, принаймні, створює таку помилкову уяву: «Сердечно вітаю весь український народ з одним із найбільших християнським святом - Богоявленням Господнім... Віддавна осяяне світлою радістю свято Водохреща було для нашого народу джерелом зміцнення віри в перемогу добра, у краще майбутнє». Коли ти читаєш ці рядки в контексті – знаєш про зловживання владою, брехню, особисте збагачення сім’ї президента та його оточення за рахунок бідних громадян – виникає не лише ненависть до автора, а й ще скептичне ставлення до релігії, яку вони сповідують.

В такий ситуації розумієш чому революціонери XVIII століття у Франції або російські декабристи сповідували атеїзм. Вони не могли інакше ставитися до віри, якої притримувались головні гнобителі народу.

На жаль, зрощення церкви і держави (або клерикалізація) із відповідними негативними наслідками – спадок від російського царату та Радянського союзу. Більшість християнських церков України намагається тим чи іншим чином загравати з владою та політиками. Деякі з церковників прагнуть пройти до місцевих органів влади (УПЦ МП від «Партії регіонів» або УПЦ КП від ВО «Свобода»). Мало в кого набирається сміливості та християнської послідовності у викритті гріхів влади. Наприклад, один із баптистських лідерів Григорій Комендант в інтерв’ю та на прес-конференціях неодноразово повторює, що «Віктор Янукович – глибоко віруюча людина», а в нього немає проблем із нинішніми керівниками України (і це на тлі постійного обмеження релігійної свободи тих самих протестантів!).

Функціонери церков помилково впевнені, що лише їхня безпосередня участь у політичних процесах допоможе вирішити труднощі та проблеми. Загравання з політикою завжди лягало темною плямою на імідж структури, яка ніби представляє Бога на землі. Це і славнозвісне «сергіанство», коли Російська православна церква різко змінила риторику і перетворилася на адвоката сталінського режиму. Два відомих німецьких пастора Дітріх Бонхоффер і Мартін Німьоллер, які в майбутньому стали активістами руху опору, на початку правління нацистів нейтрально-позитивно відгукувались відносно внутрішньої політики НСДАП. Перший казав, що «єврейське питання - одна з історичних проблем, з якою держава повинна розібратися, і, безумовно, держава має право прокладати в цьому питанні нові шляхи». А другий згадав, що євреї розіп'яли Христа, тому «вони несуть на собі прокляття і через відкидання Його прощення тягнуть за собою провину своїх батьків, які пролили невинну кров». Добре, що вони з часом усвідомили провину і встали на правильний шлях боротьби із нацизмом.

Ще один сучасний приклад пов’язаний із найбільш християнською країною Африки – Руандою, яка нині є синонімом геноциду. У 1992 році організація «Влада хуту» за намовою держави і церкви зайнялися масовим винищенням своїх сусідів – народ тутсі.

Єпископ, монсеньйор Вісент Нсенгіюмва тоді входив до центрального комітету єдиної правлячої партії «Національний революційний рух розвитку». Іншого церковного лідера –єпископа, монсеньйора Огюстена Місаго – публічно звинувачували в тому, що він відмовляв тутсі в укритті, критикував священиків, які допомагали «тарганам». Також сказав посланнику Ватикану, який прибув до Руанди в червні 1994 року, попросити Папу Римського «знайти інше місце для священиків-тутсі, бо народ Руанди більше не бажає їх бачити ».

Отже бачимо, що зрощення церкви і політики не призводить до освячення останньої. Навпаки – релігія набуває чорних фарб.

На сьогодні лише одна церква в Україні займає чітку, принципову і незалежну до політики позицію – це Українська греко-католицька церква. Її приклад треба наслідувати усім іншим релігійним організаціям країни. Рік тому офіційні представники УГКЦ відмовилися бути присутніми на урочистостях з нагоди Соборності України в Києві, щоб не попасти на вертіло політичних ігрищ та маніпуляцій. А нещодавно Блаженніший Святослав зазначив, що їхня церква не підтримує жодну політичну силу на виборах.

Інший негативний бік «воцерковлення» політиків – це ілюстрація політичної неспроможності. Якщо подивитися на всі релігійні сплески вітчизняних політиків, то можна помітити одну тенденцію: вони співпадають із неспроможністю запропонувати суспільству альтернативу державного розвитку.

5 лютого 2010 року, за тиждень до виборів Юлія Тимошенко, намагаючись прикрасити не дуже вдале прем’єрство, зібрала на Софіївській площі барвисту спільноту християнських лідерів – від православних Московського патріархату і до протестантів з католиками, – щоб «звернутися до Господа з проханням про пробачення, з проханням про прощення за всю владу». Але через рік здійснити такий самий трюк на День Соборності вже не вдалося.     

Один із одіозних політиків України – Олег Ляшко запам’ятався користувачам Facebook світлинами із Єрусалиму, де він «спілкувався» і просив благословення в місцевого Патріарха Теофіла.

На згадку приходять і заяви на всіх останніх виборах про «захист канонічного православ’я» від вчорашніх гонителів християнства – Компартії України та її лідера Петра Симоненка.

Як тільки в українських політиків виникає криза із креативністю у пропаганді, відсутності нових «месседжів» до виборців – одразу виникає тема із релігійністю. Кожен хоче вигаданою святістю довести власну гідність займати найвищі посади в державі. Деякі церкви із завзяттям сприяють цим примітивним і грішним бажанням. 



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено