Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
18 січня, 2012

Де насправді розташована ідейна батьківщина «противсіхства»?

Понад сто років тому була опублікована написана сімома авторами книга «ВѢхи Сборникъ статей о русской интеллигенціи»

Один із головних сюжетів цієї збірки, яка загалом була спрямована проти безвідповідальності і деструктивності цілей і дій переважної частини російської освіченої громади, стало відстеження й аналітичне дослідження радикальних умонастроїв цієї частини інтелігенції. На думку авторів збірки «ВѢхи», нетерпимість такого роду інтелігентів, їхнє бажання орієнтуватися неодмінно на досягнення повної перемоги добра над злом та на стовідсоткове втілення задуманих планів, нетерпимість щодо компромісів та радикальне заперечення самої можливості співпраці з державою вели Росію до катастрофи.

Частина попереджень авторів збірки справдилася, частина – ні. Росію дійсно спіткала катастрофа, але не тільки в силу тих причин, про які велася мова у книзі. Але звернімо увагу на деякі питомі риси інтелігенції Російської імперії (саме так, бо не тільки етнічні «русские» входили до її складу і не тільки «русские» виступали її критиками – серед авторів збірки «ВѢхи» Михаіл Гершензон, Ніколай Бердяєв, Богдан Кистяківський, Пьотр Струве, Семен Франк), які зіграли злий жарт з тодішніми освіченими революціонерами і, видається, залишилися чинними до сьогодні на пострадянських просторах.

От, скажімо, Сергєй Булгаков у статті «Героїзм і подвижництво» писав про інтелігентський максималізм і нездатність миритися з малим. Такий діяч, на думку Булгакова, «навіть якщо і не бачить можливості зараз здійснити цей максимум і ніколи її не побачить, в думках він зайнятий тільки ним. Він робить історичний стрибок у своїй уяві і, мало цікавлячись перестрибнутим шляхом, втуплює свій погляд лише у світлу точку на самому краю історичного горизонту. Такий максималізм має ознаки ідейної одержимості, самогіпнозу, він сковує думку і виробляє фанатизм, глухий до голосу життя».

Далі Булгаков відзначає, що «внаслідок свого максималізму інтелігенція залишається малодоступна доводам історичного реалізму і наукового знання». Для неї не існує поступових перетворень – її тягне до себе над-мета, «до якої треба зробити історичний стрибок актом інтелігентського героїзму. Звідси брак почуття історичної дійсності і геометрична прямолінійність суджень та оцінок, горезвісна їхня «принциповість». Здається, жодне слово не вилітає так часто з вуст інтелігента, як це, він про все судить насамперед «принципово», тобто насправді абстрактно, не вникаючи у складність дійсності і тим самим нерідко звільняючи себе від труднощів належної оцінки становища». На думку знаного філософа й економіста, «відомо, як дорого обходиться ця інтелігентська «принципова» непрактичність, що призводить іноді до зціджування комара і поглинання верблюда».

Відтак інтелігенція нездатна – попри всю свою освіченість – до справді наукового розгляду соціальних та політичних питань – тих, які вона сама вважає своїм «коником». Проте насправді «свідомо чи несвідомо, але інтелігенція живе в атмосфері очікування соціального дива, загального катаклізму, в есхатологічному настрої».

А Пьотр Струве у статті «Інтелігенція та революція» відзначає, що «ідейною формою російської інтелігенції є її відщепенство, її відчуження від держави і ворожість до неї». На думку автора, «це відщепенство виступає в духовній історії російської інтелігенції у двох видах: як абсолютне і як відносне». В абсолютному вигляді воно пов’язане з анархізмом, у відносному – з революційним радикалізмом; та різниця між цими різновидами умовна, бо йдеться про «ворожість до держави у всіх її конкретних визначеннях». Тобто держава сама по собі, всі її структури апріорі чужі та ворожі, всі політики, які виступають від її імені не заслуговують на увагу і повагу, слід орієнтуватися на принципово новий прекрасний світ, який побудують зовсім нові політики.

Щось дуже знайоме й актуальне сьогодні, чи не так?

У ті ж роки князь Євгеній Трубецкой, за поглядами близький до авторів збірки «ВѢхи», опублікував в одному з журналів статтю «Максималізм». Там ішлося про тісний зв’язок фанатизму російської радикальної інтелігенції з її підсвідомою, але істотно викривленою релігійністю. Всі секти, всі напрями революційного радикалізму, за Трубецким, «мислять свій соціальний ідеал не інакше, як у формі безумовного», тобто пересадженого на грішну землю непогрішимого Абсолюту. «Посутньо максималізм – не більше і не менше як спотворення однієї з найбільш привабливих і цінних сторін російського характеру. Це – одна з багатьох аберацій нашої релігійної свідомості – релігійне шукання, яке збилося зі шляху».

Серед головних ознак такого максималізму – «незадоволеність геть усім існуючим, нездатність до компромісів, непримиренність, схильність до підвищених, максимальних вимог». Із максималізмом цим пов’язані і високі підйоми духу, і страхітливі моральні падіння, і великі подвиги, і великі злочини. У підсумку «перекручення найкращих людських якостей стає джерелом найгірших лих», коли «все людське забувається і втрачається». Ба більше: на думку князя Трубецкого, «створюється злочинна атмосфера». Бо ж замість істин панують догми, а їхні прихильники вважають за можливе вчинити геть усе «заради торжества єдино непогрішимого догмату».

Знов-таки: надзвичайно знайомі сюжети суспільного життя та дуже актуальні умонастрої радикальних інтелектуалів сьогодення описує й аналізує давній російський автор, який помер від тифу ще під час Громадянської війни…

«Цей догматизм – смерть духовного життя, бо він присипляє розум і звільняє від праці шукання. Хто вбачає у собі володаря безумовної правди, той уже не шукає, не піддає критиці своїх догматів, а нав’язує їх іншим, ґвалтуючи і примушуючи до мовчання незгодних. Із вірою у власну непогрішність пов’язані крайнє самовдоволення, зарозумілість і деспотизм, сп’яніння і марення величчю, властиві «монополістам» істини».

Ой… чи не про одну відому письменницю йдеться, для якої всі, хто мислить не так, як вона, - жалюгідні пігмеї, нездари та підкуплені особи, включно з Ліною Костенко, Іваном Дзюбою, Юрієм Щербаком та іншими з цього ряду?

«Максималізм і доктринерство загрожують зупинити у нас усіляке суспільне життя: не можна вчитися в школі, бо ми не маємо «істинно-демократичної школи»; не можна законодавствувати в парламенті, бо ми не маємо «істинно-народного представництва», - завершує князь Трубецкой. – Не можна давати жити, поки не втіляться в повному обсязі наші священні формули. Що з того, що цим ми ввергаємо народ у злидні, знищуємо всяку безпеку… і творимо силу реакції. Наша мета – не людина, не її добробут і щастя, а формула…».

Точно! «Допоки не постане нова політична еліта, допоки докорінним чином не зміниться весь вітчизняний політикум, допоки не ствердяться європейські норми політичного життя – доти жодного голосу на підтримку тих нікчем, які прикриваються священними інтересами народу!» Втім, це вже не початок ХХ століття, а наші дні. Це – з одного із незчисленних «інтелектуальних маніфестів» тих радикальних інтелігентів України, котрі одержали ймення «противсіхів» і котрі вважають себе «справжніми сучасними європейцями».

Але ж виходить, що ніякі вони не сучасні і не європейці – а зразково-показові представники російської (не «русской», а саме російської, тобто імперської, розкинутої від Білокам’яної до колоніальних околиць) інтелігенції, що ідейно належить до понад столітньої, пропахлої нафталіном, давнини…

Нічого особливо дивного у цьому, втім, немає. Як тоді на всеросійських, так і зараз на пострадянських просторах стоять питання націотворення, всебічної модернізації, становлення демократії та ефективної економіки. Як і тоді, одним із головних на цих просторах залишається відзначене знаменитим німецьким соціологом Максом Вебером українське питання. Як і тоді, певні об’єктивні обставини підштовхують інтелігенцію до тотальної опозиції всім раціональним способам переулаштування соціально-політичного буття, до нігілізму й радикалізму, до утопій абсолютної досконалості. Але, як свого часу зауважив один філософ, в російській культурі прагнення до втілення абсолютної свободи й абсолютної довершеності традиційно обертається тотальним рабством та тотальним розгардіяшем. Можна, звісно, сказати, що Україна – не Росія. Це так. Але от лихо: ті, хто гучно зве себе справжніми європейцями, виявляються російськими радикальними інтелігентами…



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено