Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
31 грудня, 2011

Європейський час

Сучасні годинники більше не цокають. Вони безшумні
Матеріал друкованого видання
№ 1 (218)
від 1 січня, 2012

Батьківський годинник називався «Урал». Коли "Урал" перейшов мені у спадок, він уже страждав чи то на ваду серця, чи то на астму. Але іншого спадку старий мені не залишив. Ну хіба що кількасот книжок. Годинна стрілка «Уралу» ледве пленталася. Хвилинна спотикалась об кожну цифру. І тільки секундна рвалась уперед, немов спокутуючи провину за непрацездатність сусідок. Першим не витримало скло циферблата: воно випало, вдарилось об тротуар і луснуло. Довелося його замінити. Потім лопнула заводна пружина, і тут уже годинникар розвів руками. Я склав останки «Уралу» в маленьку дерматинову квадратну труну, оббиту зсередини бордовим оксамитом, і поховав їх у купі мотлоху в облупленій шафі.

Ще я добре пам’ятаю одну розмову про годинник. Наприкінці 1950-х до нас завітав друг моїх батьків, нещодавно випущений із ГУЛАГу. Батьки зачинилися з ним у вітальні, аби я нічого не почув. Раз по раз мати виходила звідти і швидко йшла у ванну: обличчя її пашіло, щоками текли сльози. Прощалися вони на веранді. Я вийшов разом із ними, щоб сказати гостю «до побачення». Він простягнув нам по черзі руку, і на його зап’ястку я побачив новий годинник «Победа». Гість кивнув на нього і сказав: «Ось купив його й повірив, що я – у великій зоні. 12 років прожив без годинника».

Завдяки годинникам я почав розуміти, щó таке метафора й метонімія. Юнаком я жив у колишньому румунському місті Чернівцях. У 1960-ті роки місцеві жителі могли потай дивитися румунське телебачення. СРСР і Румунія животіли тоді в історичному часі, що зупинивсь, але глуха Румунія все ж була на один меридіан західніша за імперію. І ось на румунському телебаченні я вперше подивився французький фільм «Хіросіма, любов моя». Це фільм про кохання француженки і японця в повоєнній Хіросімі. У картині є така сцена: доки герої кохаються в ліжку, оператор показує їхні годинники, що лежать, обійнявшись, на нічному столику. Чоловічий і жіночий.

Я згадав про годинник завдяки сенегальському поетові, філософу й політику Леопольдові Сенґору. Він був людиною французької культури й водночас ідеологом негритюду. В африканцях він убачав носіїв космічного ритму. Тамтам звучав для нього в унісон із серцем. А європейський годинник видавався йому безсердечним механізмом, символом прагматичного Заходу. Я приймаю цей сенґорівський образ Європи. Але для мене він – згусток інтелекту, пристрасті, туги й надії. Сучасні годинники більше не цокають. Вони безшумні. Вони взагалі більше не схожі на «Урал» чи «Победу». І все-таки вони пульсують. Хіба годинник – це не пульс Європи?



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено