Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
26 грудня, 2011

І знову про мову

Можуть сказати: чи не досить? Усі крапки над "і" давно розставлені, все всім давно зрозуміло, позиції визначені, ніхто (чи майже ніхто) їх не стане змінювати. Українська мова все ж має конституційний статус державної, і це забезпечує їй певний рівень уживаності та пошани у суспільстві. Крім того, українська – це мова переважної частини політичної та інтелектуальної опозиції, і це також додає їй плюсів в очах значної частини суспільства

Проте не все так просто. Можна скільки завгодно вести мову про державність української мови, говорити про необхідність її широкого впровадження у реальну життєву практику, але без розв’язання щонайменше, трьох проблем (насправді їх значно більше, але хоча би ці три, на які далеко не завжди звертають увагу) українська мова залишиться упослідженою та другорядною.

Отже, проблема перша. Україна вже тривалий час заповнена виданнями, що вважаються “українськими”. За місцем реєстрації. Хоча насправді абсолютна більшість змісту, скажімо, “Известий в Украине”, “Комсомольской правды в Украине” чи “Аргументов и фактов-Украина”формується у Москві. Таким чином, аби читач, коли йдеться про “нашу страну”, “нашу культуру”, “наш язык”, підсвідомо ототожнював Україну з оцим усім “нашим”. Бо ж коли тут пишуть про Україну, вживають тих самих зворотів та інтонацій. А мова – це не просто сукупність слів; це найважливіший засіб спілкування і пізнання, який включає всі нюанси, пов’язані із звуковим та графічним мовленням. Тож Україна виступає наче розчиненою у ширших – імперських – обширах, в отому самому “Русском мире”. Читач відчуває себе громадянином уже навіть не Радянського Союзу, а великої Російської держави, привчається дивитися на весь світ через призму російських геополітичних і геокультурних інтересів, не в останню чергу – й соціолінгвістичних. Бо ж, як зазначав свого часу знаний філософ Людвіг Вітґенштайн, “кордони моєї мови означають кордони мого світу”.

Читайте також: Без оголошення війни: влада проводить «повзучу деукраїнізацію»

Друга проблема. Вона напряму пов’язана із мовою богослужіння. Номінально, скажімо, Українська православна церква Московського патріархату використовує церковнослов’янську мову. Реально – архаїзовану російську. Так само російською мовою користуються – за рідкісними винятками – й протестанти. Відтак навіть україномовна громада звикає до того, що сакральна, вища, Божественна мова - це мова виключно російська. А українська – це нижча, примітивніша, так би мовити, для домашнього вжитку. Я вже не кажу про те, що в Московському патріархаті вистачає впливових осіб, які взагалі публічно заперечують придатність української мови для церковних служб, як-от професор-диякон Андрєй Кураєв. Мовляв, ані бісів українською не виженеш – вони її не розуміють, ані вдячну молитву не прочинаєш – не дійде за призначенням...

Третя проблема – це мова дитинства. У квазіукраїнізованих школах (навіть у столиці) більшість учителів демонстративно спілкується із дітьми російською мовою, і не лише на перервах, а й нерідко на уроках. Навіть історію України часом викладають російською. Не кажучи вже про вивчення англійської чи французької мови, коли навчання рухається у межах опозиції “російська-англійська” тощо. Отож такі уроки є додатковим засобом русифікації, бо навіть діти, котрі у сім’ї розмовляють українською, змушені свої думки спершу перекладати російською, потім уже англійською. І знов-таки, у дітей створюється враження неповноцінності української мови: якщо з англійської (реальна світова мова міжнаціонального спілкування) можна перекладати лише російською, навіщо українська? Так само і в позашкільний час. Якщо у 1990-х, коли телеканал ICTV перебував ще не в руках зятя Леоніда Кучми, там демонстрували чимало україномовних мультфільмів західного виробництва (власне, вони з’являлися і на інших каналах), то нині вони зникли взагалі. А як справа з книгами? Був злет українського дитячого книговидання у минулі роки, коли “Гаррі Поттер” з’являвся у Києві раніше, ніж його переклад була спроможна видати Москва, але потім настала криза, потім прийшли політичні зміни. От і маємо наслідок: не в останню чергу внаслідок усього цього діти навіть у селах і навіть у Галичині тягнуться до “справжньої”, “городської” мови.

А мова є влада, як чітко встановлено сучасною філософією. Якщо не станеться рішучих змін, якщо не будуть розв’язані бодай зазначені вище проблеми – то у чиїх руках за десять-п’ятнадцять років буде влада над Україною і якою вона стане, ця Україна?



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено