Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
23 грудня, 2011

Між нами, інтелігентами…

Приниження більшості населення нашої країни триватимуть, доки вимоги закону про мови виконуватимуться формально
Матеріал друкованого видання
№ 52 (217)
від 22 грудня, 2011

Єтеми, на які сперечатися нецікаво. Усі аргументи вже не раз викладено, всі учасники залишаться при своїй думці. Є також люди, з якими сперечатися немає сенсу. Ну, наприклад, який-небудь Колесніченко. Він дивитиметься на тебе своїми чесними, інтелігентними очима й повторюватиме, як у старому радянському фільмі: «Можете жаловаться». Тож я пишу цю колонку радше для себе й для тих, із ким відчуваю спорідненість. Але пишу, бо не припиняються спроби з боку деяких аж ніяк не другорядних представників нинішньої тимчасової влади поставити державну мову «на місце». Питання: а де її місце? Політичну складову не братимемо, хоча функція об’єднавчого фактора для держави та нації, особливо в постколоніальний період, мала би безупинно перебувати в центрі уваги суспільства. Я про особистісний вимір.

Читайте також: Русифікація нон-стоп

У звичайному супермаркеті на київському масиві, який я відвідую щодня, усі розмовляють українською – від касира до адміністратора. Інколи це суржик, інколи цілком нормальна літературна мова, як пощастить, але зрозуміло, що то не політика компанії, а природна поведінка. На це наче не звертаєш уваги, але раптом усвідомлюєш: ніби вилікувалися, спілкуватися державною мовою нарешті стало майже нормою, принаймні ніхто не дивується, але ж так було не завжди. Мати моєї подруги, коли приїздила до Києва з Чернігівщини, щоразу просила дочку піти замість неї в магазин: у радянські часи звертатися до продавця українською означало не лише виказати свою непросунутість, а й нарватися на хамство. В’ячеслав Брюховецький у недавньому інтерв’ю ділився підлітковими травмами: перехід у спілкуванні на рідну мову автоматично понижував статус. Леонід Плющ розповідав про свою давню суперечку з Євгеном Сверстюком: він, російськомовний киянин, намагався довести, що ніяких утисків українців у тодішній УРСР немає. Євген Олександрович порадив йому простий експеримент: один день з ранку до ночі скрізь говорити українською – на роботі, у транспорті, на вулиці. Ближче до вечора Леонід Іванович переконався: доки не відчуєш на власній шкурі, ніколи не оціниш ступеня щоденного, щохвилинного приниження українця на своїй землі, у себе вдома.

150 років тому українська мова сприймалася як «нєпорядок», потенційна теоретична загроза (виявом чого був знаменитий таємний наказ по відомству цензури міністра внутрішніх справ Пєтра Валуєва), 100 років тому вона була ознакою дивацтва, а 50 – доказом особистої відваги. Бути українцем за паспортом, на відміну від єврея, в УРСР було цілком безпечним. Небезпечним було лише пам’ятати, що ти українець. Пам’ятати самому й нагадувати іншим. Щойно ти відмовлявся переходити з рідної мови на общєпонятний («А чего это он со мной по-украински? Вот бэндэровец!»), як одразу опинявся під ударом: якщо наполягає на своїй українськості, неодмінно націоналіст з усіма логічними оргвисновками.

Читайте також: Дискредитанти

Так, за СРСР українську вивчали в школі (хоча можна було без проблем відмовитися від відвідання цих уроків – достатньо було написати формальну заяву), видавалися українські книжки, газети, журнали, робилися переклади з різних мов (подекуди раніше й краще, ніж у метрополії). Але, щоби заслужити право на це, треба було демонструвати бездоганну лояльність і навіть випадково не викликати підозр у сепаратизмі. Люди, які час від часу потрапляли «під каток» (як-от суперправовірний Олесь Гончар), дивувалися знову й знову, у чому їх звинувачують, не бажаючи визнати, що підставою для таких звинувачень було саме бажання залишатися українцями – ось і все!

Нинішні суто формальні вимоги до використання державної мови в усіх сферах суспільного життя є окрім політичної складової ще й спробою хай запізніло, але хоч якось компенсувати ту дискримінацію. Коли наш черговий захисник російської – здебільшого людина з питомо українським прізвищем (а отже, зі слідами травм, успадкованих від поколінь предків) – каже про свою належність до великої російської культури, хочеться побажати йому наслідувати кращих російських інтелігентів. У цій традиції вважалося ганебним хизуватися своїм привілейованим становищем, не зважати на приниження тих, хто відчув на собі тиск імперії, не зважати на почуття ображених, звертати увагу передусім на власні незручності та ігнорувати незручності ближнього.

А приниження й незручності хай там як, а більшості населення нашої країни тривають. І триватимуть, доки вимоги закону про мови виконуватимуться формально, тим більше вони будуть, якщо цей документ змінять на вимогу всім відомих «інтелігентів». Звісно, на тлі всіх знущань з власного народу хто перейматиметься почуттями касирки з мого супермаркету?

Читайте також: Як і де обмежується українська мова



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено