Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
27 грудня, 2011

Гросмайстер перекладу

Цей селянський син, що раптом з’явився на вершинах європейського духу, був фантастично талановитий
Матеріал друкованого видання
№ 51 (216)
від 15 грудня, 2011
На другому курсі мого навчання в Київському університеті викладачка латини і давньогрецької Тетяна Чернишова якось запропонувала разом поїхати в Ірпінь до Григорія Кочура. Він оселився там після повернення зі сталінського табору в Комі АРСР, яку ще називали Комі УРСР через неймовірну кількість там каторжан-українців. Дуже скоро його ірпінська оселя стала своєрідним штабом українського літературно-перекладацького процесу, а сам Кочур – неформальним очільником того цеху. Як викладача його не приймали на роботу, та до нього міг приїхати будь-хто, хоч школяр, хоч студент-першокурсник, і для багатьох це стало справжнім університетом, більшим, ніж будь-яка академія.
 
Читайтен також: Борець із трафаретністю

І ось у невеличкому будиночку я вперше побачив літнього чоловіка невисокого зросту, трохи зіщуленого. Мене збентежила його усмішка, водночас іронічна й доброзичлива, відтак розпочалося наше спілкування, яке тривало до останніх хвилин його життя. Тоді, дорогою до Ірпеня, Тетяна Чернишова сказала, що Кочур латину знає краще, ніж ми з вами українську. Як я потім переконався, це можна було сказати й про давньогрецьку, майже всі романські, чи не всі германські. Окрім того, він мав певне уявлення про такі вже зовсім екзотичні мови, як угорська, грузинська чи естонська.

Спочатку я сприймав його як дивовижний феномен інтелектуальності, але не розумів, звідки в нього таке широке поле зусиль, гадав, що від обдарованості. Так, цей селянський син, що раптом з’явився на вершинах європейського духу, був фантастично талановитий, проте є й інша складова. Колись Осип Мандельштам дуже точно сказав: «Тоска по мировой культуре». І справді, коли починається криза в тій чи тій країні, коли внаслідок неї держава відгороджується від світу, в інтелектуальної й особливо естетичної еліти виникає ностальгія за світовою культурою. Бажання всупереч усьому відчинити вікна національної культури і подивитися, що робиться довкола.

Тут ідеться не про окремий випадок Григорія Пор­фировича, людини, яка знала десятки мов, читала в оригіналі чи не всю світову літературу. Йдеться про те, що вся система світової культури завдяки зусиллям поетів-перекладачів входила таким чином в українське слово. Тобто, попри кризу, в яку занурилась Україна в радянську епоху, тут у національній культурній семантиці поставало все, що нагромадив світ. Таким способом поет-перекладач, гросмайстер вслухування Кочур рятував нашу національну культуру. 

Він належав до тих поетів, у яких також було прекрасне чуття літературознавчих жанрів. Написав кілька томів есеїв та спеціальних історико-літературних статей академічного типу, безліч рецензій – і внутрішніх, і зовнішніх. Словом, був і поетом, і літературознавцем високого класу. Й водночас майстром усної новели. Неперевершеним оповідачем сюжетів, пов’язаних із чеськими, польськими, російськими, українськими колегами – десятки й десятки імен. Артистичний, він поновлював фонетику й акустику тих людей, про яких розповідав, а їх уже не було. Микола Вороний, Галактіон Табідзе, Юліан Тувім, Анна Ахматова... Він пам’ятав усю ретроспективу нової української літератури, починаючи від Котляревського і закінчуючи трагічним поколінням 1920–1930-х років. Я міг спитати його: хто такий Аркадій Казка і відразу отримував всеосяжні відомості про цього маловідомого, проте дуже зворушливого українського символіста.

І Іван Дзюба, і Іван Світличний, і Євген Сверстюк були найближчими друзями Кочура. У 1973-му, за другої хвилі репресій проти української інтелігенції, попри величезний тиск, Григорій Пор­­фирович не дав потрібних КДБ свідчень проти Сверстюка. А коли я висловив своє захоплення прекрасною передмовою, підписаною «Григорій Кочур», у щойно виданому шкільному Ґете, Кочур подивився навколо і тихенько: «Це стаття Євгена Сверстюка». Тобто він не тільки давав другові заробити якусь копійку, в цьому був акт авторського самоздійснення…

У середині 1960-х років Кочура не пустили до Чехословаччини, яка збиралася нагородити його спеціальним орденом за переклади чеських і словацьких поетів. Пам’ятаю, як кричав один тодішній функціонер, дізнавшись, що пана Григорія включили в делегацію радянських письменників до Праги: «Хрущов черт знает кого выпустил, а вы этого включили в состав делегации». А одного разу до Григорія Порфировича приїхав якийсь діяч із діаспори. Я й досі не знаю, чи це була пряма провокація, чи так збіглося, але після отих відвідин з’явився лютий фейлетон. Кочура і його найближчого друга й соратника Лукаша вигнали зі Спілки письменників. Одна паскуда з цієї спілки кричала йому: «Вас засудили за зраду батьківщини». Тоді Григорій Кочур встав і промовив: «Вибачте, навіть військовий трибунал мені такого не казав».

Читайте також: Місія: переклад



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено