Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
24 листопада, 2011

Така важка пам’ять

Страта більшовиками 359 вояків – учасників Другого зимового походу військ УНР обезсмертила місце, яке нині тихо помирає
Матеріал друкованого видання
№ 48 (213)
від 24 листопада, 2011

Ці села – Базар, Звіздаль і Малі Міньки – розташовані в Народицькому районі Житомирщини і навряд чи мають шанс потрапити в поле зору пересічного українця. Безперспективні населені пункти. Зона радіоактивного забруднення, а отже, і безумовного (обов’язкового) відселення Чорнобилю «дякувати». Там давно нічого не відбувається. Малі Міньки взагалі зняли з обліку – немає людей, немає й села. Населення – заледве півтисячі мешканців, здебільшого пенсіонери. Життя, як і всюди на Поліссі, важке і неяскраве, день за днем.

Розвага в селі одна: спостерігати, як якісь диваки автомобілями та автобусами з обласного центру, а буває навіть із самого Києва раз на рік наїздять у Базар. Місцеві при цьому не зливаються з юрбою, а з відстані, купками за ними спостерігають. Начебто то не їхня справа. Хоча насправді це їхня і наша спільна історія. Така байдужість і вражає.

Читайте також: Село. Де люди?

Страта більшовиками 359 вояків – учасників Другого зимового походу військ УНР обезсмертила місце, яке нині тихо помирає. Про невдалу спробу повернути Україні волю нагадує великий пам’ятник у вигляді каплиці, який встановили представники демократичних та націоналістичних партій у 2000 році. До речі, коштом українців Британії – збірки робили в церквах УАПЦ і в осередках Братства вояків УПА.

Взагалі історію відновлення пам’яті про бій на околицях містечка Базар, катування і смерть у полі, яке потім стало чиїмось городом, у селі воліли забути. Дві занедбані могили по кількадесят метрів є доказом цього. Усі вулиці мають імена вождів і героїв минулого часу. Даруйте, але подумалося: помер комунізм – помирає і цей його острівець. Але так було не завжди. Чин Базара привів у село восени 1941-го кількасот українських націоналістів із фракції Андрія Мельника. Провідник ОУН, визначний поет Олег Ольжич організував велелюдне віче, присвячене 20-річчю трагедії. Встановили березовий хрест. Співали «Ще не вмерла Україна». На ранок гестапівці почали шукати тих, хто насмілився робити свої справи, не погоджуючи з окупаційною владою. Відтак, за свідченням істориків, лише на Житомирщині було знищено понад 700 патріотів. Життя Ольжича обірвалося в Заксенгаузені через кілька років. Хрест, само собою, не встояв…

Натомість радянська влада, яка не забувала про глорифікацію власних перемог, встановила на місці бою червону гранітну брилу з написом: «Бійцям бригади героя громадянської війни Г. І. Котовського, які в листопаді 1921-го розгромили в цих місцях велике угруповання білобандитів. Встановлено на честь 70-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції».

55 років не було ніякого пам’ятника головорізам-котовцям, а тут настав 1987-й, перебудова, час відновлення історичної правди, національного відродження і гласності – й одразу знайшли можливість увічнити перемогу червоного над українським – «білобандитами» за версією анонімного автора епіграфа. Та брила й досі стоїть.

Говорити вголос про події Базарської трагедії в селі було не прийнято. Треба було, щоб 1990 року до села приїхав колишній політв’язень Василь Овсієнко, мешканець сусіднього Радомишльського району, і записав свідчення інтелігентної російськомовної жінки Галини Василівни Єсипчук. У 1921-му їй було 16 років, і вона назавжди запам’ятала, як її батько (місцевий суддя) заколов кабана і мати дала їй вузол свіжини й наказала віднести полоненим, яких тримали в церквах і синагогах. Тоді ж Галина носила фельдшерові полотно для перев’язок, бо мав повну хату поранених.

Не раз чув від Овсієнка справжню детективну історію про те, як активісти УРП і Руху намагалися потрапити до Базара, щоб увічнити пам’ять полеглих вояків. Це було в переддень незалежності. Тоді райкомівські діячі в пижикових шапках (хто забув – належність до «вищої кляси» в ті роки), білих сорочках із краватками та… новеньких куфайках та «афганці», мовляв, ми, народ, перекривали дорогу тим, хто їхав на безіменні могили стрільців отамана Тютюнника. У руках тримали плакати «Ганьба нащадкам Петлюри та Бандери!», «Не допустимо націоналізму та екстремізму!».

Міліція силою закону і, зрозуміло, чисельною перевагою допомагала встановленню радянської законності. У водіїв відбирали маршрутні листи, приватні автомобілі розвертали під різними приводами. Скарги у прокуратуру лишалися без відповіді. Усе як тепер. Принесений уночі двома патріотами дерев’яний хрест довелося заховати в кущах, і він пролежав там цілий рік. Поки помінялася політична ситуація і вчорашні встановлювачі монументів котовцям на очах ставали державниками, навчилися хреститись і співати національний гімн. Я не чув, щоб школярів із Києва чи Житомира возили туди, у це легендарне місце, щоб вклонитися відчайдухам. Немає музею в селі. І тільки «датські» публікації та вервечки людей, які власним коштом добираються туди, де полягла в землю надія на відродження УНР. У ці вихідні українці зі столиці та інших місць знову поїхали до Базара. 90 років потому.

Читайте також: Кривавий Базар



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено