17 листопада, 2011

Дегенерація

У слові «генерація» є якась магія. Абстрактну масу людей, що народилися приблизно в один і той самий час, генерацією назвати якось зовсім не випадає. І навіть тих, кого в цій масі вважатимуть елітою політичною, інтелектуальною чи культурною, просто так узяти й назвати «генерацією» теж зовсім не хочеться. Щонайменш це мають бути люди, об'єднані чимось більшим, ніж дата й місце народження, зафіксовані в паспорті

Генерувати – значить створювати, прориватися до чогось нового, хай і з поразками та провалами. Щось на кшталт спільних цілей і справ роблять з абстрактної демографічної категорії генерацію. І головне, щоб ці справи помітно змінювали статус-кво. Тобто важливо, щоб світ, яким він був до приходу в нього чергового покоління, і світ, що залишиться після того, як воно піде геть з арени життя, між собою осмислено відрізнялися. Є, відповідно, генерації зі знаками «мінус», а є – зі знаком «плюс». Є генерація молодих грузинських реформаторів на чолі з президентом Міхаілом Саакашвілі, а є – «червоних директорів», очолюваних екс-президентом Леонідом Кучмою. У Польщі є генерація «Солідарності», яка зазнала трагічних втрат під Смоленськом. У нордичних країнах є генерації соціал-демократів, що в 1970-х роках розбудовували держави загального добробуту. Ці держави нині успішно проходять випробування глобальною економічною рецесією. А в українській історії можна відшукати приклади справжніх генерацій у культурній сфері, літературі, приміром: шістдесятники, вісімдесятники, постмодерністи.

Але якщо з чиєїсь владної волі брати та перекреслювати все, що робить одна генерація, потім друга, потім третя, відтак четверта, якщо в рамках окремо взятої країни взагалі немає умов для генерацій, і всі приречені залишатися абстрактними віковими демографічними одиницями, то тут наступає подібна до вічної мерзлоти вічна дегенерація. Була генерація – стала дегенерація. Остання може набувати хронічних форм.

Приміром, ламало голову старше покоління українських дипломатів, вихованців старої радянської школи у першій половині 1990-х років, як би це знайти взаємовигідну для України та РФ формулу довгоочікуваного виведення російського Чорноморського флоту з українських земель, і, здавалось, таки знайшло, і в Конституції в «Перехідних положеннях» записали, що не може бути в Україні іноземних військових баз. Але потім прийшов Віктор Федорович – і у квітні 2010-го одним розчерком пера звів усі ці зусилля нанівець, тобто обнулив. Чорноморському флоту бути тепер в Україні не до 2017-го, а до 2042-го.

Уже молодша генерація українських дипломатів і чиновників, з-поміж яких таки є люди за духом своїм справді європейські, модерні, грамотні, після Помаранчевої революції билася над Угодою про асоціацію та над Угодою про зону вільної торгівлі. Але прийшли Віктор Федорович і Микола Янович і сказали, що Угода про асоціацію без перспективи членства України в ЄС не має, мовляв, практично жодного сенсу. До того ж і Юлія мала сидіти за ґратами. А те, що Угода про асоціацію, де така перспектива закріплюється, і Угода про асоціацію, де цього немає, – це суто юридично різні документи з різними треками переговорів, – то справа, на їхню думку, другорядна.

Як можна запроторити до тюрми колишню прем’єрку за політичні рішення, так можна й на рівні ЄС жонглювати умовами та нормами, принагідно налякавши своїми вимогами членства в ЄС скептично налаштовані щодо України країни. Все це нагадує палке бажання безголосого співака укласти контракт із топовою європейською рекординговою компанією. А навіщо потрапляти в ноти й розробляти свій вокал, хіба одного бажання співати замало? От лише цій компанії такі вокалісти не треба. 

Навіть Польща, адвокат політичної асоціації України з ЄС, відраджує українських керманичів від ідеї вимагати ще щось на додачу до того, що є. Польські політики розуміють європейську кон’юнктуру, а українські тим часом генерують, газують і в підсумку гальмують, видряпуючись волею-неволею на євразійську амбразуру. І знову може розтанути, як міраж, генерація; цього разу та, що мала за п'ять – шість років реальною кропіткою працею привести Україну до Угоди про політичну асоціацію в її реалістичній формі.    

А от олігархи – це не генерація. Донецькі менеджери – це теж, на жаль, не генерація. Тому що, якби вони, наділені владою, були тією генерацією, то звідки бралося б так багато дегенерації в нашому житті-бутті? Залишається лише мріяти й вірити, що колись в українську політику прийде, скажімо, покоління могилянців і випускників західних вишів чи що в українському кінематографі, приміром, з’явиться своя «нова хвиля» або аналог італійського неореалізму, за якими стояли саме генерації. Зрештою, на зміну кожну вічну мерзлоту знайдеться своє глобальне потепління.