Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
13 листопада, 2011

Заїжджі гастролери як українські культурні герої

Ні, мова не піде про Аллу Пугачову, Філіпа Кіркорова, Ніколая Баскова та іже з ними, ім’я котрим легіон. Не про російських зірок поп-культури чи кінорежисерів, професорів політології чи персонажів у рясах із виправкою військового ґатунку.

Зрештою, ці займаються, крім виконання поставленої їм "вибагливим отєчєством" місії, ще й головною справою свого життя – нагромадженням якомога більшої кількості бабла на власних рахунках. І якщо дурні хохли несуть це бабло, то і місія з побудови "Русского міра" відступає на задній план. Іншими словами, теоретично від цієї публіки, принаймні, від її значної частини, можна було б і відкупитися, нівелювавши тим її вплив на українські культурні процеси.

Мова про інших – про тих хохлів та малоросів, для яких немає пророків та героїв-творців у власній Вітчизні, і про тих персонажів російсько-радянської імперської історії, які для цих хохлів та малоросів слугують культурними героями, себто головними творцями й вершителями історії України. При цьому немале число подібним чином орієнтованої публіки перебувало раніше і перебуває нині при владі, втілюючи свої настанови в життя.

Найсвіжіший приклад: мій колега написав про те, що після ремонту у філії Ощадбанку № 3725/0189, що по вулиці Марії Заньковецької в столиці України, зорові здивованих відвідувачів відкрився барельєф Сталіна. Виявляється, він там висів ще з 50-их років XX століття, але довгий час був завішений. За Хрущова, за Брежнєва, за Горбачова, за Кравчука, Кучми та Ющенка... І от тепер барельєф відкрили, і керівниця цієї філії державної установи, якою є Ощадбанк, заявляє: ніхто прибирати зображення не буде.

Щодо ставлення нинішньої влади та її установ до Сталіна, гадаю, питань нема і не може бути – з цим усе ясно, прикладів вистачає. Але справа в іншому – у репліці на Інтернет-форумі під час обговорення статті. "Якщо барельєф Сталіна реставровано зусиллями нинішньої влади, то це чи не єдина добра її справа. Всі інші діяння режиму Януковича – нищення історії близької й далекої в усіх її проявах: від архітектури до зелених насаджень, особливо старих дерев. Історія, якою б жорстокою вона не була, не повинна замальовуватись на догоду будь-чиєму бажанню. Ощадбанк (Ощадкаса) виник саме за правління Сталіна. І у свідомості теперішнього школяра ці поняття теж мають бути пов’язані. Бо така правда. Нічого ціннішого за історичну пам’ять у людському суспільстві нема! Найбільше лихо не від тієї чи іншої особи, а від байдужості і безпам’ятства".

Я навмисне навів цю репліку повністю, щоб продемонструвати логіку мислення взірцевого малороса. Справді: хіба могло щось значне в СРСР виникнути не за правління Сталіна? Де Сталін, там перемога, якими б жорстокими не були його дії. І тому наші здобутки у суспільній свідомості мають бути неодмінно пов’язані зі Сталіним, бо ж це історична пам’ять...

Що ж, логіка майже бездоганна, але... пробачте, при чому тут Сталін?

Державні ощадні каси в Російській імперії з’явилися ще у 1895 році. Це результат діяльності тодішнього міністра фінансів Сергія Вітте, справді визначного державного менеджера ліберального спрямування. Восени 1917 року це стали ощадні каси УНР (генеральним секретарем фінансів був тоді економіст світового рівня Михайло Туган-Барановський). Більшовики їх знищили, відновивши тільки у грудні 1922 року (голова раднаркому УСРР – Християн Раковський). У 1923 році в Києві організовано Головну державну трудову ощадну касу, це відбулося вже за часів СРСР (в.о. голови союзного раднаркому – Олексій Риков, номінальний голова – Володимир Ульянов-Ленін). Отож справді: при чому тут Сталін? Якщо, звісно, не брати до уваги, що і Раковський, і Риков були розстріляні за його вказівкою...

Але яку інформацію не дай, Сталін усе одно залишиться культурним героєм в очах якщо не цього дописувача, то подібних до нього.

Тут саме час кілька слів сказати про те, що вкладається науковцями в поняття "культурний герой" або ж "герой-просвітник", "герой-творець" (англ. Culture Нero, фр. Heros civilisateur, нім. Heilbringer). Це – постать класичного або сучасного міфу, великий творець і дослідник, нерідко особа божественного походження або обожнена згодом. Найважливіша місія культурного героя в міфології давній і сучасній – це творче переулаштування світу, його впорядкування, піднесення зі стану первісного хаосу, подальший благоустрій задля створення найкращих умов певної обраної групи людей. Результатом цієї діяльності стають як події глобального штибу (творення небосхилу, світил і земної тверді, викликання до життя тваринного світу й людей), так і більш часткові – винайдення землеробства, писемності чи мореплавання.

Культурні герої в різних міфологічних системах – не обов’язково постаті з часткою божественної крові, проте обов’язково тією чи іншою мірою сакралізовані. Це можуть бути легендарні історичні постаті давнини (король Артур, Чингізхан, Цинь Шихуан) або відносно недавнього часу (до числа яких, скажімо, в уявленні папуасів потрапив наш співвітчизник Миклуха-Маклай). Культурні герої – це не "справжні" боги, але постаті в певних вимірах і діяннях богорівні, котрі мають неабияку магічну силу.

Культурний герой-цивілізатор зазвичай є першим законодавцем, творцем соціальної організації, шлюбних правил, ритуалів і свят. Він бореться із хаотичними природними та соціальними силами і перемагає їх. Ледь не всі нинішні позитивні здобутки, згідно з настановами міфологічної свідомості, завдячують собою культурним героям минувшини та їхній спадщині.

Особливого характеру набувають культурні герої у тоталітарній соціальній міфології. Ними стають ще за свого життя великі вожді (фюрери, дуче, кондукатори, команданте, національні лідери). Ось фрагмени документів, які наочно ілюструють це явище (написання оригіналів збережене):

"Адольф Гітлер будує соціалізм для Німеччини.

Німеччина країна робітників і селян. Після усунення євреїв робота для всіх. Вулиці, розбудова, спорт і охорона здоров’я. Мандрівки для робітників, народний автомобіль [Volkswagen], опіка над матір’ю. Народ сильний і щасливий після вигнання євреїв.

Адольф Гітлер завойовує соціалізм для Європи.

Народи Європи на службі єврейського фронту. Народи Європи хочуть домовленості, але євреї підбурюють до війни проти Німеччини. Сильний німецький солдат звільняє Європу від єврейського ярма. Народи Сходу звільнюються. Перемога за Німеччиною".

(з Програми політичної підготовки шуцманів згідно наказу Г. Гіммлера про навчання шуцманів від 19 серпня1942 року).

"Завершення реконструкції промисловості і сільського господарства привело до того, що наше народне господарство стало озброєним найпередовішою в світі технікою. Наша промисловість дістала величезну кількість машин, верстатів та інших знарядь виробництва. Наше сільське господарство дістало першокласні радянські трактори, комбайни та інші складні сільськогосподарські машини. Транспорт дістав першокласні автомобілі, паровози, пароплави, літаки. Червона Армія дістала нове, чудове технічне оснащення – артилерію, танки, літаки, кораблі Військово-Морського Флоту.

Вся ця гігантська робота по технічному переозброєнню нашого народного господарства відбувається під безпосереднім керівництвом товариша Сталіна. Нові марки машин, великі технічні нововведення або винаходи впроваджувались і впроваджуються в життя за безпосередніми вказівками товариша Сталіна. Він особисто вникає в усі деталі роботи з технічної реконструкції промисловості і сільського господарства, надихає і окриляє робітників та інженерів, керівників підприємств і главків, винахідників і конструкторів".

(з книги "Йосиф Віссаріонович Сталін. Коротка біографія". Київ, 1947).

Різниця в тому, що у Європі тоталітарні лідери в якості культурних героїв не фігурують, в Україні ж досі живий соціально-масовий тоталітарний міф.

Але не тільки Ленін-Сталін-Брежнєв-Андропов є культурними героями для певної частини наших співгромадян. Ще більш популярними серед "верхів" і "низів" хохляцько-малоросійської спільноти є деякі російські імператори та політичні діячі. За прикладами не треба далеко ходити: справжня істерика в цілому ряді ЗМІ до роковин убивства Столипіна. Зокрема, у ті дні всерйоз говорилося – у всіх країнах світу усі успішні земельні реформи робилися "за Столипіним". Чогось, щоправда, не була конкретно названа жодна країна; ба більше, якщо в самій Російській імперії ця реформа мала такий успіх, якого дідька у більшовиків знайшлося стільки симпатиків серед селян, передусім на російських етнічних землях? Але ставити перед собою навіть елементарні запитання заражені імперською міфологією індивіди нездатні. Інший сюжет такого ж штибу – прагнення певної публіки поставити пам’ятник Єкатерині ІІ у Луганську, мовляв, до матінки-цариці жодної культури і цивілізації на теренах теперішньої Луганщини взагалі не було.

Узагалі, Україна – це єдина держава світу, де офіційно істотно занижують вік не останніх за розміром і значенням міст цієї країни. Маю на увазі Одесу, Дніпропетровськ, Луганськ, Севастополь та цілу низку інших населених пунктів. Доходить до відвертого божевілля: скажімо, у Севастополі місцева влада назщиває засновницею міста згадану вже Єкатерину ІІ, попри те, що її рескрипт про заснування міста виданий 1784 року, а всюди говориться – мовляв, місто засноване 14 червня 1783 року. Пояснити, яким чином могла цариця "заснувати" місто через рік після його офіційно визнаного тією ж міською владою "дня народження", ніхто не може. Власне, і не збирається – у межах міфологічної свідомості такі дрібниці не варті жодної уваги. Хоча у Військовій енциклопедії (СПб, 1914) було написано: "Мекензи Фома Фомич (Томас) – основатель г. Севастополя…". Так, шотландець на російській службі адмірал Томас Маккензі (він же Мерензі) почав розбудову основної бази Чорноморського флоту. Щоправда, не заснувавши, а перезаснувавши місто: Адже будувати його адмірал Маккензі почав на місці татарського селища Ак-Яр, звідки було виселені жителі, отож і назвав Ахтіаром. Внесок Єкатерини ІІ у "заснування" міста був знаменитим – вона перейменувала Ахтіар на Севастополь. Щоправда, через 13 років його знову перейменували на Ахтіар, і знову на Севастополь – 1826 року. То чом би кожну із цих дат не відзначати, як заснування міста?

Я вже не кажу про давній Херсонес. За офіційною версією, він був полишений у XIVстоліття. А от британський мандрівник професор Кларк у книзі "Travels in various countries of Europe"(1817 рік) писав, що вціліли навіть дерев’яні двері у будинках міста. За півтисячі років? Щось не віриться. Тим більше, що греків, які жили в Ак-Ярі й інших селищах поблизу, як і всіх кримських греків, 1778 року депортував до Північного Призов’я майбутній генералісимус, тоді ще генерал Суворов. Серед селищ, заснованих цими переселенцями, є й Херсонес. Це означає, що селище засноване саме херсонеситами і давнє місто було бодай частково живим іще в ті роки, бо на Призов’ї греки називали нові поселення іменами рідних місць. Отож поселення на місці сьогоднішнього Севастополя існували безперервно з Vстоліття до нашої ери, хіба що після депортації херсонеситів в Ак-Які залишилися лише татари і ті греки, що прийняли іслам, не бажаючи полишати рідні місця (такого люду тоді у Криму було чимало...).

Цікаво, що всупереч міській владі Російська православна Церква прямо наголошує: Севастополь є прямим спадкоємцем Херсонесу. І веде мову про "тисячі років" міста, де хрестився рівноапостольний князь Володимир (сам бачив відповідний білборд у Севастополі). Отож коли треба – тисячі років, коли треба – засновниця-цариця. Дуже цікава міфологічна свідомість...

Не менше божевілля і з Одесою. Офіційно її також заснувала Єкатерина ІІ. Як вона могла це зробити – велика загадка, бо ж це місто під різними іменами (Хачибей-Коцюбеєве-Качибей-Гаджибей-Хаджибей) існувало ще з початку XVстоліття, входячи до складу різних держав, нарешті, 1789 року було взяте військом Російської імперії (за участю чорноморських козаків), 1793 року перебудоване і 1795 року вкотре вже перейменоване – цього разу на Одесу? Як на мене, це симптом дуже тяжкої соціально-психологічної хвороби – коли в усьому світі городяни відстежують і цінують давню історію своїх міст, які, звісно, впродовж цієї історії нерідко змінюють як назви, так й етнічний склад населення (цікаво, чи парижани відмовляються від тих часів, коли місто звалося Лютецією?), а значне число одеситів знати не хоче, коли насправді засноване їхнє місто. В чому причина? В тому, що тоді доведеться віддавати належне "чужинцям" – родоначальнику ди­настії Ґіреїв хану Хаджі-Ґірею та литовському магнату Коцюбу Якушинському, а не "іконній росіянці" Софії Фредериці Ангальт-Цербській? Чи, може, в Одесі публіка просто розучилася читати, і їй невідомий підписаний Єкатериною документ?

Ось фрагмент із її рескрипту:

"Уважая выгодное положение Гаджибея при Черном море и сопряженные с оным многая пользы, повелеваем мы нужным устроить тамо военную гавань купно с пристанью для купеческих судов... Повелеваем открыть свободный вход в Гаджибеевскую гавань купеческим судам как наших подданных, так и чужестранных держав..."

Іншими словами, у рескрипті йдеться про вже існуюче місто, яке слід перетворити на великий порт – а заодно й перейменувати в античному стилі, як і Севастополь та Сімферополь (у "дівоцтві" Акмесджит-Ак-Мечеть).

Приклади можна множити, та сама їхня кількість спонукає до тривожних висновків. Як бачимо, що чимале число хохлів-малоросів не хоче бачити реальність, а воліє жити в міфологічному часопросторі. Така річ особливо небезпечна в нашу добу, оскільки вона заважає народові бути укоріненим у свою ж власну історію і не дає змоги раціонально дивитися в майбутнє. А ще тому, що Коцюбеєве-Гаджибей-Одеса чи Херсонес-Ак-Яр-Севастополь – це міста, органічно включені у "велику" європейську історію, у її античні, середньовічні та новочасні сюжети, тоді як в іншому разі – це не більше, ніж форпости Російської імперії з усіма її імперськими злочинами проти "диких" народів, які жили на загарбаних цією імперією територіях.

А ще, як на мене, міфологічну свідомість хохлів-малоросів цілком свідомо і вміло підтримують певні вітчизняні і зарубіжні персонажі. Не випадково ж усі "нотаріально завірені" борці із ксенофобією й націоналізмом дружно мовчать, коли зводилися і продовжують зводитися пам’ятники імператриці, котра 1762 року підписала маніфест про дозвіл іноземцям селитися в Росії, на якому власноруч накреслила: "кроме жидов"? Яка 1794 року встановила своїм указом межу осілості? Яка наклала на євреїв подвійний податок: "собирать с жидов установленные подати вдвое противу положенных с мещан и купцов христианского закона разных исповеданий"? Чи у разі, коли йдеться про нагальну потребу тримати місцеве населення на рівні фактично племінної, донаціональної свідомості, аби легше було ним керувати, можна забути про "високі принципи"? І тут не має особливого значення, чим викликана ця потреба, – маревом відтворення "великої Росії" чи прагненням набити грішми свої рахунки у швейцарських банках...



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено