Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
10 листопада, 2011

Бути Людиною…

Гасла зазвичай пишуть зі знаками оклику, що не завжди додають їм людських пристрастей. Фундатор створеної 35 років тому Української Гельсінської групи письменник Микола Руденко, поставши як правозахисник перед донецьким судом, заявив: «Наша діяльність – це висловлювання наших переконань. Наша діяльність – це Слово. І ніщо інше! Така діяльність має дуже нескладну назву: бути Людиною...»

Самопроголошеній еліті в Україні, котра відкинула як мотлох національні, так і загальнолюдські цінності, чужі ідеали Руденка та його соратників. Тож цілком зрозуміло, що авторитарна олігархічна влада «забула» згадати про датовану 9 листопада одну з найяскравіших сторінок в сучасній історії України – ювілей УГГ, віддати шану справжнім героям України – мертвим і живим.

Засновниками першої у підрадянській Україні правозахисної організації, окрім Руденка, були генерал Петро Григоренко, громадська діячка Оксана Мешко, письменник-фантаст Олесь Бердник, юрист Левко Лук’яненко, біолог Ніна Строката, інженер Мирослав Маринович, історик Микола Матусевич, учитель Олекса Тихий, юрист Іван Кандиба. 

Загалом, разом з останнім добровільним призовом доби горбачовської перебудови, їх було 49. Більшість із них – етнічні українці. Українцем вважав себе й Василь Барладяну, хоч мав молдавське прізвище. Та серед них було двоє прибалтів – естонець Март Ніклус і литовець Вікторас Пяткусом, єврей Йосиф Зісельс.

До цього бунтівного кола належали й ті, хто формально не входив до складу УГГ, однак брав активну участь у її діяльності. Михайло Горинь писав програмні статті, що поширювалися в Україні та за кордоном, а дружина Миколи Руденка була незмінним секретарем спілки й не уникла радянської катівні.

Вступити до УГГ означало приректи себе на переслідування, провокації, психушки, буцегарні, концтабори. Їх судили за сфабрикованими КДБ звинуваченнями у «дармоїдстві», «спротиву міліції», «хуліганстві», «спробах зґвалтування», «порушеннях пашпортного режиму», «незаконному зберігання зброї».

На кожному з них було тавро «особливо небезпечний рецидивіст». І кожному – прямий шлях за колючий дріт.

Відомий в’язень сумління, член УГГ Василь Овсієнко, який сам відсидів у радянських тюрмах більш як чортову дюжину років, визначив: на рахунку Української Гельсінської групи понад півтисячоліття неволі і п'ять смертей. 

Унинішньому прагматичному й морально здичавілому суспільстві викликає подив жертовність сміливців, які кидали виклик потужній репресивній системі.

То був переломний час. Рух шістдесятників був остаточно розгромлено, їхня підпільна дяльність з ротопринтним самвидавом цілком вичерпала себе. Поштовхом до відродження дисидентського руху в Україні стало підписання влітку 1975 року гельсінкського Заключного акта.

Заслуга учасників УГГ – у переосмисленні реальностей, усвідомленні того, що на новому витку протистояння між тоталітарною комуністичною системою і демократичним світом підґрунтям для правозахисної діяльності має стати міжнародний документ, який необачно скріпив підписом від імені СРСР Лєонід Брєжнєв. Козирем у їхніх руках була одна з ключових статей Заключного акта, в якій проголошувалося, що «держави-учасниці поважатимуть права людини й основні свободи, включаючи свободу думки, совісті, релігії та переконань, для всіх, незалежно від раси, статі, мови й релігії».

Водночас члени УГГ виявилися першими прискіпливими читачами «найдемократичнішої» у світі радянської Конституції, в якій прагнення виходу з СРСР республік, що входять до його складу, формально не тлумачилося як злочин. Тож, як можна було цим не скористатися?

У першому програмному документі – Декларації УГГ проголошувалося головною метою сприяти виконанню в Україні ухвал Заключного акта: збір доказів їхнього порушення, скарг постраждалих; доведення порушень прав людини в Україні до відома ширших кіл української та міжнародної громадськості, до урядів держав, які підписали гельсінській документ.

Як на мене, учасники УГГ усвідомили, що не може бути вільної, демократичної держави, в якій живуть невільники. Вперше в історії українського національно-визвольного руху вони концептуально поєднали в одне нерозривне ціле права нації та права людини.

У добу краху світової колоніальної системи УГГ нагадала світові про те, що є поневолена Україна й порушила питання про її визнання міжнародною спільнотою.

Відбувався процес деідеологізації національно-визвольного руху. Член УГГ Данило Шумук, котрий близько 40 років провів у польських, нацистських і радянських тюрмах пише у спогадах: «Лише демократія здатна врятувати людство від небезпеки тиранії як лівого, так і правого ґатунку… Я дійшов цих висновків після багатьох років роздумів, узагальнень та аналізу, і вони привели мене до критичного ставлення як до комуністів, так і до націоналістів донцовського типу». Це аж ніяк не означало зречення патріотизму.

Прикметно, що Українська Гельсінська група сформувалася в колишньому СРСР другою після московської й активно співпрацювала з нею. Та вона створювалася не як її філія, а як самостійна правозахисна асоціація. Приклад українських дисидентів наслідували їхні однодумці в Литві, Грузії та Вірменії.

Чи була УГГ політичною опозицією? Мабуть, відповідь на це запитання декого здивує. Та самі автори Декларації наголошували, що головний мотив їхньої діяльності не політичний, а гуманітарно-правовий.

1979 року політв’язні створили групу сприяння виконанню Гельсінських угод у місцях позбавлення волі в мордовських таборах. У концтаборі до спілки приєднався Василь Стус, до УГГ вступив засланий після ув’язнення в Якутію В'ячеслав Чорновіл. Левка Лук’яненка обирали останнім очільником Української Гельсінської групи у той час, коли він перебував в ув’язненні.

То була трифронтова боротьба: у «малій зоні», у «великій зоні», що охоплювала УРСР та СРСР і на світовій арені.

Від 1978 року у США діяло Закордонне представництво УГГ, яке видавало українською та англійською мовами щомісячний бюлетень «Вісник репресій в Україні». Він став одним із провісників її незалежності, яка не виправдала сподівань борців за волю.

Нині, як і тоді, бути Людиною важко. Усі не можуть перетворитися на жорстоких двоногих хижаків. У сучасній Україні, як і в радянські часи, протистояння між людяністю й антигуманізмом неминучі. «Бути людиною…», готовою до внутрішнього та публічного спротиву, знову стало актуальним гаслом. Без знаку оклику. З почуттям внутрішніх переконань.

P.S.Деякі аналогії брєжнєвської та сучасної епох в Україні вражають. Наведу одне… «Ми певні, що радянська судова процедура є пустою формальністю, де такою самою пустою формальністю є адвокатський захист…» Це вислів зі Звернення УГГ до Комітету ООН у справах захисту прав і свобод людини, до урядів і парламентів держав, які підписали Гельсінські угоди, всіх демократів і демократок світу, до громадськості всіх країн. Документ датований 7 листопада – 15 грудня 1978 року. А враження таке, ніби написаний учора.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено