21 жовтня, 2011

Церква – совість суспільства чи прислужниця влади?

В світлі останніх євроінтеграційних спотикань та союзно-СНДівських «проривів» залишились в тіні інформаційних повідомлень декілька ключових меседжів представників українських традиційних церков

Після судового вироку  Тимошенко, негативної реакції всього цивілізованого світу на недемократичні дії вітчизняних гілок влади (які з трьох - законодавчої, виконавчої та судової, - все більше перетворюються на одну – «конкретно проффесійну»), у мислячої частини суспільства та ЗМІ виникло запитання, а як ще українські церкви ставляться до цих подій.

Адже церква, якщо й не є совістю нації, то користується чи не найбільшою довірою населеннясеред усіх суспільних та державних інституцій. Крім того, як засвідчують приклади націй, що довгий час були бездержавними або окупованими, саме сильна й авторитетна церква та спільна віра в Бога допомогала народам не лише вижити, але й піднятися на новий, більш досконалий, етап розвитку.

Коли можновладці або «державні» діячі стають далекими для народу й починають  діяти на власний розсуд, саме духовні лідери нації або загальновизнані інтелектуали ставали тими провідниками, що очолювали та спрямовували продуктивні сили нації на її користь та поступ.

Отже, реагуючи на суспільні запити, провідні релігійні діячи українських традиційних церков також висловили своє ставлення до останніх подій в державі. До того ж, найбільш неприємною для влади є заява Патріарха Української греко-католицької церкви Святослава (Шевчука), що охарактеризував сьогоднішнє становище судочинства, як одну із найглибших реальних виразок нашої держави. «На жаль, в Україні довгі роки як під слідством, так і в тюрмах дуже часто перебувають ні в чому не винні люди, які потребують наших молитов та підтримки», − сказав предстоятель УГКЦ. А Україна, за його словами,  «ще живе в радянському стереотипі, де є використання правосуддя як засобу, який затвердить ту чи іншу панівну силу чи ідеологію, виправдати винних і засудити невинних».

Такий опис ситуації, очевидно, може не сподобатись нашим керманичам, які й до закордонних високопосадових критиків ставляться з ледь стриманим незадоволенням. А українські фігури дещо меншої політичної ваги, з подачі своїх господарів, розповідають, що Європа нам не наказ, тому ми самі розберемось що в своїй країні робити. І як би потім представники УГКЦ не уточнювали, що їх критика конструктивна й спрямована лише на благо, а саме  тому вони «просто не могли не висловити своєї стурбованості тими процесами, які відбуваються в Україні. З вуст нашого Президента ми не раз чули аналогічну з нашою стурбованість. Наприклад, він не раз жорстко критикував судову систему в Україні», - це їм навряд чи допоможе.

Адже  ще з античних часів відомо, що те, що дозволено імператорові – не дозволено більше нікому. Тому, одна справа, самому себе покритикувати, покаятись й піти далі займатися «державними справами», а зовсім інша – чути критику з вуст тих, хто (за розумінням сучасних можновладців) повинен допомагати їм в «служінні народу» й відпускати всі гріхи, які вони під час цього служіння накоїли та ще накоять.

За класичним уявленням нашої політичної еліти, церква повинна просити в них допомогу в побудові чергового храму, видачі дозволу на виділення землі, в крайньому випадку – лобіювати збереження пільг та зниження комунальних тарифів для церковних організацій... Але аж ніяк не вимагати звільнення політв’язнів або дотримання демократичних свобод.Та й наші чиновники, можливо, в цьому не винні:їх так привчили, бо так було прийнято.

Так і залишається дотепер у стосунках влади з неофіційною державною церквою – УПЦ МП. Це підтверджує й заява прес-секретаря УПЦ МП Георгія Коваленко, яка прозвучала нещодавно: «Церква не оцінює дії влади й судів, якщо вони не пов’язані безпосередньо з релігійною справою».  Чудове credo. Якщо треба відверто заявити про збереження низьких тарифів або пільг для церкви, УПЦ МП мовчати не буде; якщо треба закликати до «захисту і розвитку російської мови» в Україні, то православні митрополити попереду; якщо треба висловитись за передачу Софіївського собору або відбудову Десятинної церкви на користь однієї з конфесій, то цю конфесію чують в усіх коридорах влади. Коли ж йдеться про порушення загальнолюдських цінностей, цивілізаційних прав та свобод,  в тому числі й про порушення законів Божих, то тут УПЦ МП «не дає оцінку діям влади». Звісно, вони ж собі не вороги, а інші хай самі за себе турбуються. Або ж – хай їх Бог рятує, якщо почує…