Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
13 жовтня, 2011

Антидержавна традиція

"У нас законсервувався той час, який інші центральноєвропейські країни з більшою державною традицією пройшли дуже швидко" - сказав я колись у інтерв'ю газеті закерзонських українців "Наше слово". Потім у одній з інтернет-дискусій хтось звинуватив мене мало не у зраді: мовляв як можна ставити під сумнів нашу тисячолітню державну традицію. Тим не менш, у порівнянні навіть з державами Балтії ця традиція виглядає доволі непевно: станом на 1991 рік в цих республіках було ще живе і активне покоління, яке пам'ятало свою (латвійську, литовську, естонську) поліцію, школу, адміністрацію, пресу; мало документи своїх держав і сприймало радянську владу як щось чуже, котре відібрало в них свободу

В Україні до 1991 року практично ніхто не бачив чогось такого, як "паспорт громадянина України". Червона Армія 1939 року увійшла не до незалежної української держави, а до заселених переважно українцями регіонів Польщі (потім - Румунії та Чехословаччини). Звісно, тамтешні українці мали несовєцький досвід, але свого - державницького - не мали. "Держава" для них означала щось цілковито чуже, а часом навіть недоброзичливе чи відверто вороже, таке ставлення вони передавали і своїм дітям. Українці добре навчилися обманювати державу, обходити її закони та правила, пристосовуватися до неї - проте не навчилися бути господарями своєї держави і своєї долі. Навіть естонцям на початку 90-х було важко перелаштуватись з режиму "красти у держави - доблесть" в режим "красти у держави - гріх", в українців про такий перехід і не йшлося.

Майже всі історичні герої (точніше - кандидати на героїв, єдності ж бо нема) в українському державницькому дискурсі - борці проти держави. Звісно, я кажу про останні століття, а не добу Русі, досвід якої мало застосовний в нинішніх історичних умовах. Таким чином, задача з самого початку була доволі непроста: переконати більшість населення проголосувати за певну команду або особу через те, що вона є одночасно патріотом і успішним менеджером, котрий здатен навести лад в українській державі; ускладнена ця задача була тим фактом, що значна частина громадян була не те що не свідома такої потреби, але й не свідома, власне, потреби мати свою державу.

Дивним чином на політичному обрії з'явилась така фігура - Віктор Ющенко, котрий з одного боку був достатньо простакуватим, щоб провінційна частина населення сприйняла його за "свого" і виглядав достатньо професійним щоб стати "своїм" для інтеліґенції. Прикро було спостерігати, як одразу після Помаранчевої революції суспільство було готове до того, щоб стати кращим - однак дуже скоро переконалось, що насправді влада не прагне жодних ґрунтовних змін, обмежуючи реформи переважно гуманітарною "обгорткою". Найприкрішим наслідком доби правління Ющенка стало, власне, розчарування більшості у власній вірі у можливість того що Україна може бути нашою державою не на словах, а насправді.

До речі, чи помітив хтось що "Наша Україна" і "Україна для людей" - це фактично одне й те саме?



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено