Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
3 жовтня, 2011

Хто збудував дорогу, яка привела до Бабиного Яру?

Цікаво, хтось колись рахував, скільки написано за останні сто років про "вроджений український антисемітизм"? Чи якщо й не про "вроджений", то про "антисемітизм українського націоналізму"? Про Петлюру й Винниченка, про Коновальця й Тютюнника, про Бандеру й Шухевича як про ледь не головних антисемітів ХХ століття? Ба, про "українця Хрущова", який навіть у Москві демонстративно носив "вишиванку-антисемітку"?

І причому писали і пишуть донині подібні речі не якісь там табачники з різних країн, а загалом цілком серйозні літератори та політики. Скажімо, один із найближчих соратників академіка Сахарова Револт Піменов, політв’язень брежнєвської доби, писав наприкінці 1980-х: "Винниченко і Петлюра створили першу у світі антисемітську націонал-соціалістичну партію". Ну, а про масову участь українців у нищенні євреїв під час нацистської окупації не говорить хіба що лінивий. Досить звернутися до текстів ліберального і загалом фахового російського історика Марка Солоніна, щоби пересвідчитися в цьому.

Такі твердження можна було б, мабуть, розглядати як погані анекдоти (бо, скажімо, Симона Петлюру у роки навчання в Полтавській семінарії називали "жидівським батьком" за виступи на захист покривджених євреїв, а в УПА під командуванням Романа Шухевича налічувався не один десяток лікарів, розвідників і навіть старшин єврейського походження), якби вони не були настільки масовими.

З іншого боку, заперечувати факт участі певного числа українців у погромах початку ХХ століття, в антиєврейському насиллі часів Визвольної революції чи в каральних акціях доби Голокосту теж не випадає. Хоча, скажімо, українці-поліцаї, котрі брали участь у розстрілах в Бабиному Ярі з кінця жовтня 1941 року, розстрілювали там передусім не київських євреїв (майже всіх їх знищили перед цим нацистські айнзацкоманди), а таких самих українців, які й стали основною масою жертв цієї страшної гекатомби.

І ці речі вимагають не тільки морального засудження, а й наукового аналізу, який включає в себе пояснення причин тих чи інших антисемітських проявів на українських землях упродовж останнього століття.

Ясна річ, таке пояснення (котре не може трактуватися як виправдання) усій своїй складності та багатофакторності не може бути навіть ескізно втиснутим у журнальну статтю, тому варто зупинитися на лише одному, але вельми складному і болючому періоді – часах совєтсько-німецької війни та окупації України нацистами, причому вести мову передусім про Наддніпрянщину.

Одразу зауважу: ця війна наочно засвідчила, що ніякого "стихійного українського антисемітизму" не було і не могло бути. Бо ж яким би робом інакше російський поет єврейського походження Євгеній Долматовський, котрий у серпні 1941 року потрапив в оточення під Уманню та був узятий нацистами у полон, зумів утекти з табору для військовополонених і дістатися по німецьких тилах (на це пішло кілька місяців!) до лінії фронту, який тоді був уже за Харковом? Українські селяни не виказали нацистам втікача-політрука з яскравою семітською зовнішністю, навпаки, годували та ховали його; щоправда, поет – дарма що москвич – здатен був розмовляти із селянами їхньою рідною мовою...

А водночас незаперечним є й інше: коли на землю України прийшов Голокост, його супроводжувала зловтіха однієї частини населення та мовчанка іншої частини разом із відсутністю спроб хоч якось допомогти жертвам нацистів. Утім, абсолютна більшість з-поміж євреїв, що опинилися на окупованій нацистами території, також не намагалася допомогти собі порятуватися: люди покірно йшли до ґетто чи до місць масових розстрілів.

Як видається, розгадка тут дуже проста: перед нашестям нацистів Україна пережила понад два десятиліття більшовицького панування. А жоден тоталітарний режим ніде у світі не ствердився без масового терору. Адже такий режим побудований на беззастережній покорі населення функціонерам влади, а самих цих функціонерів, у свою чергу, – вождеві правлячої партії та всього народу.

Вождь, він же фюрер, дуче, кондукатор, каудільо, команданте, генсек тощо мусить бути в очах народу непогрішимою істотою вищого порядку, наказ котрої має виконуватися за будь-яку ціну. На це працює надпотужний ідеологічний апарат, на це працює система освіти і пропаганди, на це працюють і репресивно-каральні органи. Влада прагне раз і назавжди знищити саму можливість опору, щоб страх перед страшним покаранням передавався з покоління в покоління, тому винищують не тільки реальних ворогів режиму, а й ту чи іншу частину населення як "ворогів народу". Чекісти й есесівці вбивали десятки й сотні тисяч людей задля того, щоб десятки мільйонів вірно служили Сталіну чи Гітлеру. Різниця – в іменах жертв та в місцях масових розстрілів, і жодної різниці у цілях та методах.

І не треба вважати, що більшовики знищували людей тільки за класовими ознаками: скажімо, у лютому 1918 року в Києві розстрілювали тих, хто мав необережність на вулиці розмовляти українською мовою. А 1938 року сотні тисяч поляків УРСР стали жертвами арештів, розстрілів та депортацій, здійснених саме за етнічним принципом. 1940 року та сама доля спіткала поляків за "визволеній" Західній Україні. Отож українці ще до совєтсько-німецької війни мали перед очима приклади як "просто" масового терору, так й етнічних чисток – і були добре навчені: хто протестує проти дій влади чи "висовується" зайвий раз, сам стає жертвою. Звідси пасивність як українців, так і самих євреїв. А на додачу масовий терор, особливо у великих містах, одним із своїх наслідків мав те, що якісь крихти достатку (звільнені кімнати в комуналках, розпродаж конфіскованих речей за мінімальними цінами тощо) перепадали й обивателям. Звідси зловтіха певної частини населення: мовляв, і нам у цьому рейваху може щось перепасти, не все ж комусь...

Ясна річ, серед свого роду "ідейної" публіки (як прихильників "великої Росії", так і деяких радикальних українських націоналістів) побутували й відверто антисемітські настрої, що спиралися на класично-чорносотенні уявлення про юдеїв. На них, очевидно, не варто спеціально спинятися – це речі загальновідомі. А от так званий "совєтський антисемітизм" – це явище, яке зазвичай опиняється поза увагою дослідників і не враховується, коли аналізуються події часів Другої світової війни.

Цей різновид антисемітизму має два виміри. Перший мав своєю основою цілеспрямовану політику більшовицького режиму з метою знищення національно свідомих євреїв ("сіоністської агентури") та витіснення осіб з "неправильною" п’ятою графою анкети з номенклатурних посад (до цього значною мірою звелася у другій половині 1930-х "боротьба з прихованими троцькістами"). Другий формувався стихійно на підґрунті презирливого ставлення більшості більшовицького партійного і державного апарату УРСР – а цю більшість становили росіяни та євреї – до української мови і культури. Про такий антисемітизм писав наприкінці 1930-х один із творців системи більшовизму, а потім непримиренний ворог сталінського режиму Лев Троцький: "Мало змінився національний склад бюрократії [тобто до неї належать в основному євреї та росіяни – С.Г.] і, що незмірно важливіше, антагонізм між населенням і бюрократією страхітливо зріс за останні 10-12 років. Про наявність антисемітизму, причому не тільки старого, але і нового, “совєтського”, свідчать властиво всі серйозні і чесні спостерігачі, особливо ті, кому довелося тривалий час жити серед трудящих мас".

З цього випливає, що не лише українці винні у тих проявах антисемітизму, що потім вилилися в низку жахливих епізодів під час нацистської окупації УРСР, коли знаходилися охочі виказати євреїв, поживитися їхнім майном і взяти участь в "очищувальних" акціях. Винна в усьому тому передусім сталінська система, яка спричинила подібні настрої у суспільстві, сприяла розвитку масової аморальності і прислужництва владі. Як зауважував той самий Троцький, "бюрократичний централізм немислимий без шовінізму, а антисемітизм завжди був для шовінізму лінією найменшого спротиву". Втім, чи не доклав сам Лев Давидович свою руку до того, що потім так картав?

Отож шлях до Бабиного Яру – образно кажучи, через Биківню – вимостили більшовики, а погнали ним євреїв уже нацисти. Ті ж українці, що мовчки спостерігали за цією гекатомбою або якимось чином долучалися до неї, мали деформовану понад двома десятиліттями терору та тоталітарної пропаганди ментальність, їхні моральні орієнтири зводилися до служіння сильній владі, а вищі цінності були просто нівельовані.

Назвати цей комплекс почуттів та ідей антисемітизмом навряд чи випадає: радше йдеться про антропологічну катастрофу, відлуння якої відчутне й донині у різного роду ксенофобських (від антиюдейських до антиукраїнських) ламентаціях і практичних діях.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено