Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
26 вересня, 2011

Епоха бездіяльності

Права людини і мультикультуралізм у нашому неспокійному світі перетворилися з цінностей, які треба обстоювати, на правильні слова, що відмикають двері у велику політику
Матеріал друкованого видання
№ 38 (203)
від 15 вересня, 2011

Західноєвропейські й північноамериканські правозахисники разом із політиками з усіх сил намагаються зробити права людини основним аспектом зовнішньої політики. Батьки – засновники російського правозахисного руху Андрєй Сахаров і Сєрґєй Ковальов випередили свій час: вони були переконаними противниками «реальної політики» (нім. Realpolitik), намагалися замінити її альтернативною інтелектуально-діяльнісною або ціннісно-ідейною системою, своєрідною новою загальнолюдською ідеологією, або ідеологією без ідеології, тобто ідеологією прав людини.

Радянські дисиденти боролися за невід’ємне людське право жити з відчуттям власної вартості й гідності, а не намагалися підлаштувати це право до реальної політики, вибірково застосовуючи його як один із її аспектів. А саме це можна сказати про західний світ. Вони робили все можливе, щоб побороти бездушну, знеособлювальну тоталітарну мегамашину, героїчно протистояли вторгненню дискурсу влади і політики грубої сили в сферу особистого, в царину законних людських таємниць.

Тому-то було б непростимо наївно вважати побратимами і посестрами радянських та російських дисидентів сучасних європейських політиків або пристойно оплачуваних, успішних і спокійних за свою безпеку правозахисників Заходу, які ніколи не стикалися з безоднею беззаконня, не переживали небезпеки замаху на своє життя будь-якої миті й не побували в пеклі абсолютної невпевненості й постійних загроз.

Іншим проблематичним аспектом спроб нормативізувати правозахисну діяльність є те, що чимало політичних подій в останні два десятиріччя можна пояснити намаганнями зробити права людини основним поняттям політики на міжнародному рівні. Проте така їхня інтернаціоналізація не супроводжувалася хоча б якимось чітким визначенням зв’язку між державним суверенітетом і міжнародними організаціями. Цей процес не міг обійтися без побічних ефектів, як-от подвійні стандарти у підходахдо великих і малих держав, коли справа доходила до питань політичних бойкотів або воєнних злочинів.

Читайте також: Коли не працює компас

Незалежно від того, чи позначаємо терміном «мультикультуралізм» історично сформоване багатоголосся традицій та культур, чи політичну порожнечу, створену нашими елітами через їхні самозаспокоєність і відсторонення, іменоване політичною коректністю, ми опиняємося в полі викликаного глобалізацією величезного напруження. Бажання й потреба використовувати дешеву іноземну робочу силу вступають у суперечність із надією, що можна не приймати в себе її культуру і залишатися в полі власної ідентичності.

Як можна поєднати комфортне життя і використання іноземних робочих рук зі збереженням своєї культури, мови й історичної ідентичності? Як можна узаконити гнобленнячужинців, успадковане від багатовікового ієрархічного суспільства, обіцяючи встановлення рівності в сучасному світі? Вирішення цієї дилеми: намагатися інтегрувати, асимілювати або просто тримати цих «інших» на безпечній відстані. Хіба не це мають на увазі вся ідеологія і практика мультикультуралізму?

Еміграція, імміграція і страхи, які їх супроводжують, породжені, з одного боку, ентузіазмом глобальної економіки, а з іншого – мрією водночас жити у власній культурі й середовищі. Що ще може означати європейський скептицизм стосовно масової американської культури та її переможної ходи по всьому світі? Ніхто не заперечує переваг глобальної економічної моделі, якою європейці радо користаються, тільки-но знаходять роботу в США. Але ніхто й не хоче втрачати власне культурне середовище і приймати до себе іншу культуру як доважок до глобальної економіки.

Як і мультикультуралізм, який здається ідеальною ознакою епохи невтручання, поняття прав людини також дедалі частіше стає зручною відмовкою для відсторонених політиків та інтелектуалів. Вони знаходять нішу, де правильний термін, вимовлений у правильному місці в правильний час, стає паролем, перепусткою, що гарантує вільний вхід у двері владної структури. Безпомилковий вибір, але такий пароль не повинен уводити нас в оману.

Без нашої дії і причетності мультикультуралізм, незважаючи на явний стосунок до культури, насправді не означає поваги до чиєїсь самобутньої культури. Натомість він означає нашу бездіяльність тоді, коли потрібно прийняти і взяти під контроль людське розмаїття в часи тривоги й страху. Дозволяємо їм чинити як завгодно зі своєю самобутністю, і в них немає іншого вибору. Ми це чудово знаємо.

Так само і права людини потребують активної участі, а не критичних зауважень із безпечної відстані. Що більше ми зневажаємо й порушуємо їх у себе, то затятіше боремося за них деінде. Безпечна віддаль і набір правильних слів – ось що над усе потрібно людям із царини ідей і громадського життя в цю епоху відстороненості. 

Читайте також: Про погромників, «чорний расизм» і політкоректність



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено