Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
3 вересня, 2011

Клуб інтернаціональної дружби

Звуки урочистих лінійок до 1 вересня завжди викликають спогади про шкільні роки — і не тільки

Наприклад, про те, як ще першокласником я став президентом Клубу інтернаціональної дружби своєї школи. Прочитавши на той час вже значну частину Жуля Верна та деяких інших класиків пригодницької прози, я буквально марив пізнанням світу, тож натрапивши на двері з табличкою КІД, просто не міг їх оминути. Засідання Клубу я пам'ятаю дуже туманно, та й було їх буквально кілька: соцтабір на очах розвалювався, і дружити радянських школярам скоро вже було ні з ким. Так що гучну посаду я отримав, скоріш за все, через брак конкуренції, а на пам'ять від неї мені залишився невеличкий вимпел — шматочок тканини з гербом і назвою якогось східнонімецького містечка. Приємна симпатична вчителька, яка вела засідання Клубу, десь зникла зі школи. На кабінеті ще деякий час висіла табличка, але згодом і її не стало.

За три роки не стало й Радянського Союзу. Дружбу народів на пострадянській території було відкладено у довгу шухляду. За межі екс-СРСР я потрапив вже у студентському віці, а у справді “жульвернівську” подорож — на навчання до Каліфорнії (на інший край світу!) - я вирушив вже у 24 роки. І саме там я долучився до цілком неформального, проте найсправжнісінького клубу інтернаціональної дружби. Крім мене, його членами були тайванка І Чьєн, німкеня Сара, кореянка Сукхі та таєць Тріпон. Звісно, у групі студентів було ще з десяток американців, але вони жили своїм власним життям, яке перетиналося з нашим інтернаціональним переважно на заняттях.

Сара теж була вже практично американкою — вона емігрувала до США з родиною ще у підлітковому віці, однак зберегла на диво європейську індентичність. Може, тому вона могла зрозуміти розгубленість іноземців, які зіткнулися з американським способом життя. Незважаючи на деклароване не раз бажання повернутися до Європи, Сара почувалася у Штатах цілком комфортно. У нашій п'ятірці вона найбільше здружилася з Тріпоном, який приїхав вчитися за стипендією одного з бангкокських університетів. За цю можливість він мав відпрацювати на батьківщині 8 чи 10 років на цей виш. Ця перспектива його не дуже тішила, проте Тріпон ніколи не падав духом. Серйозний і стриманий на заняттях він на всі сто відривався на вечірках.

Мабуть, недаремно його ім'я в перекладі з тайської означало “потрійна сила”. Тріпон був з родини військового, проте ставився до політичної системи у своїй країні досить скептично. Характерні для Таїланду націоналістичні почуття, однак, не обійшли його стороною — якось він з гордістю розповів мені, що є стовідсотковим тайцем (а це велика рідкість). От кого не можна було запідозрити в любові до власної країни, так це південну кореянку Сукхі. Вона була серед нас найстаршою та найдосвідченішою, свої студії оплачувала самостійно. Мала за плечима кілька репортажів з КНДР для японських телеканалів. Японською вона володіла досконало, адже провела шкільні роки в Японії. Англійська їй давалася дуже важко, але Сукхі і з типово корейською впертістю гризла граніт науки. Вона планувала залишитися жити у США або в якійсь іншій англомовній країні. Повертатися додому не хотіла — часом із жахом згадувала стреси від життя у Сеулі.

І Чьєн була для нас просто Метті. Вихідці з Далекого Сходу в Америці часто беруть англосаксонські імена. Її навчання оплачували батьки: мініатюрна тайванка встигла вже повчитися в Орегоні, тож англійською говорила чудово. Схоже, Метті була не проти лишитися у Штатах, проте врешті-решт повернулася на Тайвань. Повернувся до Тайланду і Тріпон — я бачився з ним у Бангкоку. Він дуже допоміг нам з дружиною спланувати мандрівку своєю країною, та, на жаль, так і не скористався нашим запрошенням відвідати Україну. Сара таки зробила спробу повернутися до Європи — місяць провчилася у Парижі, але залишилася незадоволеною якістю навчання та повернулася до Лос-Анджелеса. А от Сукі, навпаки, цілком щаслива тим, що знайшла роботу у Південній Каліфорнії.

Я ж, ще вирушаючи за океан, знав, що обов'язково повернуся до України. Живу й працюю у рідному Києві. Тільки-от час від часу з'являється у душі непереборний потяг до мандрів — це прокидається і береться до виконання обов'язків президент Клубу інтернаціональної дружби.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено