Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
2 вересня, 2011

Крутий маршрут

Перший знак страху й невпевненості в собі - це обмеження фундаментальних свобод: свобод слова, преси, зібрань
Матеріал друкованого видання
№ 36 (201)
від 1 вересня, 2011

Головний піарник київського ГУВС Володимир Поліщук висловився прямо: «Такої толерантної міліції, як в Україні, немає в жодній країні світу». І, мушу визнати, він по-своєму має рацію. Я вже не кажу про типового російського мента (хоча, перепрошую, віднедавна вони називаються поліцейськими), який жартів не розуміє, але спробуйте тільки посперечатися з американським копом – одразу руки на капот і наручники!

Репліка прозвучала, як легко зрозуміти, в процесі подальшого обміну люб’язностями після зіткнення ходи демонстрантів із правоохоронцями на вулиці Володимирській у Києві 24 серпня. Організаторів акції, передусім народних депутатів від опозиційних партій, уже почали викликати на допит, а вони, своєю чергою, намагаються оскаржити дії міліції. Полковник Поліщук переконаний, що демонстранти, побачивши на своєму маршруті (рекомендованому самою міліцією й затвердженому в суді) кордон, мали б проковтнути пігулку й розійтися, а потім уже звертатися в прокуратуру чи суд по справедливість. Вони ж – яка несподіванка! – почали кидати в нещасних міліціянтів пляшки й ображати словесно.

У теорії в нас це визначається так само, як і, припустімо, в Іспанії чи Англії, на досвід яких посилався журналіст у погонах: «протидія законним вимогам міліції», але ключове слово тут «законні», й різниця якраз у тому, що в Англії ти можеш бути певним на сто відсотків (гаразд, ста відсотків не буває, люди є люди – на дев’яносто дев’ять), що вимоги людини зі значком законні, а в нас…

Середньозважений українець, здається, взагалі не сприймає світ у цих категоріях. Для нього законність як така, як відлікова точка для оцінки ситуації – міркування десяте. На першому ж місці в кращому (кращому!) разі – власне уявлення про справедливість, а далі вже прагматичні інтереси плюс особиста гідність чи пиха.

Інцидент у День Незалежності лише підтвердив дві речі, які вже й без того були зрозумілі неупередженому спостерігачеві: влада плює на закон і законність, доки вони не є інструментом досягнення власних цілком конкретних завдань, – це перше. Байдуже, хто саме віддавав наказ перекрити Володимирську. Гадаю, все спочатку планувалося по-одному, а потім у когось не витримали нерви, хтось злякався вищого начальства, комусь закортіло пограти м’язами. А рішення суду? До біса рішення суду, у нас ці судді з руки їдять. А закон? Ми тут закон. Що ж, сигнал прийнято, відбій.

Спостерігається дивна суміш нахабства й комплексів – відлуння майданного переляку. Якби демонстрантам просто дали пройти заздалегідь узгодженим маршрутом, більшість відпочивальників їх просто не помітили б. Окрім тих приблизно десяти тисяч пасіонаріїв, які прийшли до парку Шевченка, решта киян перебували зовсім на іншій хвилі: вони гуляли, сиділи в кафе, слухали музику, раділи погоді, милувалися феєрверком. Усе минулося б, якби в когось у якомусь кабінеті не заграло, перепрошую на слові, очко. Перший знак страху й невпевненості в собі – це всілякі обмеження фундаментальних свобод: свободи слова, преси, зібрань тощо – саме вони й саме в такому порядку не дарма вважаються фундаментальними, засадничими.

Друга ж обставина полягає в тому, що внаслідок певної інтелектуальної обмеженості… може, щоб не звучало образливо, сформулюю інакше: внаслідок специфічної ментальності наші decision makers із Банкової не визнають, що плювання на літеру закону розхитує підвалини їхньої влади.

Нещодавно мені довелося брати участь у зйомках документального фільму про частини спеціального призначення внутрішніх військ – їх ще називають «крапові берети». Я побачив зовсім не ті обличчя, якими лякають дітей: мовляв, термінатори, роботи, машини для вбивства тощо… Всі (підкреслюю: всі!), з ким ми спілкувалися, говорили про своє бажання захищати закон, справедливість, спокій співвітчизників і прямо давали зрозуміти, що злочинних наказів виконувати не збираються, хоча ми їх про це не питали. Не маю намірів ідеалізувати наших Рембо, але, вочевидь, хлопці замислюються про своє майбутнє й не хочуть бути тупим витратним матеріалом для тупої верхівки. Таке, до речі, читалося і в очах тих міліціянтів, яких 24 серпня зігнали на Володи-мирську.

Влада може спиратися на багато речей: терор, пропаганду, звичку, втому, але єдиною надійною опорою, як свідчить практика останніх років, зокрема арабських країн Близького Сходу, є авторитет закону – засади, що не піддаються сумніву більшістю свідомих громадян. Ті, хто наважується пиляти цей сук, самі прокладають собі подальший маршрут, а ще й організують підказки (Банкова – Лук’янівка, без зупинки). І нехай не розраховують, що хтось їх захищатиме. Міліція в нас, як було вище сказано, толерантна.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено