30 серпня, 2011

Загублені українці

Окрім декларацій та побажань приєднання до об’єднаної Європи українцям варто краще придивитися до її теперішньої сутності

«Ви не повірите, ми всі тут потроху стаємо расистами», - говорить з посмішкою приємна дівчина у вишиваній чорною ниткою білій сорочці. Оля приїхала до Брюсселя з Львівщини, тут закінчила гімназію і готується до вступу в ліцей – вищу ступінь середньої школи; в майбутньому хотіла б вивчати іноземні мови та журналістику. Українців у Бельгії не відрізниш від тутешніх «білих», - на відміну від мароканців та конголезців, присутність яких у Нижньому Брюсселі значно перевищує «справжніх» бельгійців (корінні брюсельці заселяють Верхнє Місто). Українців небагато – ходять лише до двох церков, - «української» греко-католицької і «російської» православної. «Лондонський» синдром в повітрі поки що не присутній, можливо – лише позірно.

Ще одна юна українка Настя, родом з Чернівців, разом із польською подругою з (обидві живуть в Брюсселі також не перший рік) пояснюють особливості сприйняття столичними «білими» «провінційних» фламандців. «Лише в Брюсселі змушують вивчати у школі обидві державні мови – французьку і фламандську. Цю другу тут ніхто не любить, ми також – ми її бойкотуємо...» Офіційно двомовна, а реально франкомовна столиця розташована на північній, етнічно фламандській території, сама ж Фландрія значно багатша за франкомовну Валлонію. В Україні прихильники двомовності дуже часто сягають прикладу Бельгії у її начебто ідилічній ситуації – натомість зблизька все виглядає м’яко кажучи інакше.

«У Фландрії краще вже звертатися англійською, ніж французькою, - переконує молодий інтелігентного вигляду перевізник-росіянин. - Коли я починаю в Антверпені чи Брюгге щось говорити по-французьки, обличчя відразу кваснішають...» На питання, як адаптуються люди із колишнього СРСР, цей хлопець, що народився на Сахаліні, пожив у Казахстані, а в Бельгії опинився уже після тимчасового перебування в Калінінградській області, запевняє: ті, що живуть давно, чесно працюють, мають авто, квартири і взагалі забезпечені. Між собою, так як приміром, у Німеччині, тісно не спілкуються.

Українці з Бельгії, Голландії, Франції та навіть Англії з’їхалися на День Незалежності України до Брюсселя вже традиційно. Тут з 2007-го року відбувається церемонія вдягання місцевого символу – «Manneken Pis» – в український костюм (костюмів хлопчик має вже більше тисячі, всі вони збергіаються у музеї). І навіть в день 20-ліття свободи українці гралися в улюблену гру «із двох думок одна неправильна, а друга моя». Комусь з жіночок-заробітчанок не сподобалося те, що на акції відбувалася дегустація українського пива: «Не в пиві справа. Що самі робимо, те й маємо. Напевно, на більше ми не заслужили...» Комусь не відповідала ідея вдягти «Manneken Pis» у костюм Ярослава Мудрого, що мало би символізувати тисячоліття української історії: «Мені цей костюм не подобається, оскільки я вважаю, що повинна була би бути вишиванка, щоб показати справжню Україну!» Те, що організація відбулася на суто громадських засадах (з допомогою таких же заробітчан), а українське посольство не проминуло можливості «примазатися» тим, що нібито саме воно «презентувало костюм», правдолюбок не цікавило. Представниця Союзу українців Бельгії упевнена, що українці мають ходити у вишиванках, щоб... вирізнятися від решти так, як це роблять араби у Брюсселі.

Для юної «расистки» Олі цей день теж був «радісним приводом, щоб вдягти вишиванку». Невже українці так загублені, щоб бажати зовні вирізнятися у цьому нео-Вавілоні? Чи ми будемо назавжди прив’язані до рустикального кореня нашого народу? На щастя, у День Незалежності України реакція бельгійців та туристів на «вишиванкові натовпи» була радше зацікавлено-здивованою, ніж роздратовано-здивованою. До слова, деякі західні європейці – якщо не махати у них перед носом синьо-жовтим прапорцем і не кричати «Юкрейн», будуть упевнені, що перед ними люди в «traditional 'romanian' (?) blouses...yes?»

Загалом Брюссель до інакшості звик. Статечні чорношкірі мамці з купою дітей спокійно прогулюються попри секс-шопи та гей-клуби, а арабські тінейджери радо вітаються у хлопчачому привіті з білими та чорними однолітками. Життя тече по-валлонськи розмірено (у столиці краю місті Намюр є навіть пам’ятник валлонцям, які вигулюють... равликів) й по-фламандськи педантично. Олексій Толкачов, голова Європейської асоціації українців (головного організатора дійства переодягання «Manneken Pis» в український стрій), ділиться досвідом співпраці з бельгійцями: «Не зважаючи на те, що графік їхніх чиновників розписано далеко наперед, у них все одно знайдеться час для непередбачуваних зустрічей. Від наших же депутатів відповіді про зустріч можна очікувати місяцями, щоб якогось ранку почути в слухавці: Заходьте сьогодні…».

Про що більшість бельгійців вочевидь не підозрюють, то це про реальність існування Східної Європи з її бажанням стати хоч приблизно на той же щабель розвитку, що західні побратимці. Для них екзотичні африканські фрукти й овочі, приправи з Магрібу набагато ближчі, ніж український борщ, угорський бограч, польський журек, російська окрошка чи словацька грибова полєвка. Символічним у цьому сенсі є представлення об’єктів з «нової» Європи в парку зменшених копій знаних європейських будівель «Міні-Європа»: від Польщі два об’єкти, від Чехії, Угорщини та Словаччини по одному. Україна там не представлена, оскільки не є членом Євросоюзу. Гарний святковий день 24 серпня можливо й запам’ятався певній частині столиці Європи у асоціації з Україною. Проте для реальної пристутності «там» потрібна широка суспільна й державна активність «тут». Розповісти щось позитивне про себе все ж буде легше «старим» європейцям, ніж щораз ширшій домінанті вихідців із Чорного континету…

Автор висловлює подяку Європейській асоціації українців за сприяння у підготовці матеріалу.



Теги