Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
24 серпня, 2011

Серпень 1991: як крутилося колесо історії

Віталій Портников, якого не треба спеціально представляти, так згадує серпневий путч двадцятирічної давнини: " 19 августа 1991 года я вышел на перрон из поезда, на котором приехал из Москвы в Киев... Мои коллеги были в гуще великих исторических событий – на знаменитой пресс-конференции членов ГКЧП, у стен Белого дома, среди москвичей, защищавших демократию, рядом с Ельциным. А я находился в Киеве, где практически ничего не происходило". Заперечувати метру журналістики не стану, тільки скромно зауважу: нічого не відбувалося у колах, де крутився Портников...

Я ж ранок 19 липня зустрів в автобусі, прямуючи до Києва з села, де за кілька років перед тим купив хату і де перебували в той момент мої батьки та дружина з маленьким сином. Саме в автобусі із розмов пасажирів (а там були і селяни, і жителі райцентру, і кияни-дачники) я і дізнався про ҐКЧП та про його склад (принагідно: абревіатура "ДКНС", яка є начебто-українською, виглядає нонсенсом хоча б тому, що у мову негайно ввійшло нове слово "ґекачепісти", а "декаенсисти" ніхто ніколи не вживав і вимовити це важко). Там же я й почав агітацію: ага, Валентин Павлов (це був союзний прем’єр, опецькуватий такий і вкрай непопулярний) вам наведе порядок... знизить ціни, перед тим їх піднявши... і вся Компартія вмить стане чесною, ага...

Не знаю, чи щось на когось вплинуло, проте палких симпатиків ҐКЧП в автобусі чи то не було, чи то вони скромно мовчали. А далі, закинувши додому якісь огірки-помідори (а що ще везли в ті часи кияни зі своїх заміських садиб?), я рвонув до редакції "Зеленого Світу" – був такий вільний тижневик у ті часи, де мені дісталася посада оглядача. Слід сказати, що у нас була одна з перших у Києва газетних редакцій, де набір і верстка були комп’ютерними. Дві кімнати, три комп’ютери, шість працівників. Редакція тим часом працювала – хлопці вигадували й одразу друкували на принтері листівки. Пам’ятаю одну із них – з витриманим у казенно-радісному стилі (а водночас і в пародійному) повідомленням: ура, вперед, ҐКЧП уже визнали Муаммар Каддафі і Владімір Жириновський! Надрукували стос листівок – і демонтували обладнання, щоби розвезти його по домівках, бо, можливо, ще доведеться у підпіллі працювати... Наївно? Звичайно. Але, думаю, якби тоді десятки тисяч людей не були наївними, то ҐКЧП переміг. А так я взяв купу листівок – і поїхав у метро на Поділ, де була штаб-квартира "зелених" (автор цих рядків перебував серед засновників й ідеологів цієї партії, єдиної, членом якої довелося побути кілька років, аж поки ця несхожа на інші партія стала ще гіршою, ніж багато які інші...). По дорозі "нашпигував" поїзд метро нашими листівками, переходячи на зупинках з вагону у вагон і вставляючи їх у спеціальні віконця для рекламної продукції (були тоді такі). А на Подолі вже зібралося чимало "зелених" і ми продовжили почату справу: надходила інформація з різних джерел, в тому числі і від знайомих із Москви (грошей на міжміські дзвінки вирішили не шкодувати), з цієї інформації "ліпили" різного роду тексти, друкували їх – на принтері і на машинках – а далі наші активісти розвозили їх по найбільш людних місцях Києва. Уже надвечір кілька десятків "зелених" колоною пішли до Верховної Ради, де зібралися на перманентний мітинг активісти різних демократичних політичних сил. Якось зразу розподілилися й ролі: кому де бути і що робити. Мені дісталася робота над листівками (десь одна лежить, в якійсь теці). Переважно цим я і займався впродовж наступних днів – вівторка і першої половини середи, майже без сну. А ще – участь у практично безперервних мітингах у центрі Києва. Не знаю, наскільки успішними були наші агітаційні дії, але склавши руки ніхто із моїх колег та друзів (в тому числі активістів інших партій) не сидів.

А коли по радіо розпочався прямий репортаж із надзвичайної сесії Верховного Совєта Росії (якщо не помиляюся, то був третій день заколоту), то стало ясно: ґекачепістам кінець. Якось дістався додому і проспав майже добу. По тому змотався на день до села (мої рідні місця собі не знаходили – інформація доходила туди суперечлива, телефони були тільки на пошті і в правлінні колгоспу, про мобілки у ті часи ми не мали зеленого уявлення. І знову до Києва, щоб устигнути до відкриття сесії Верховної Ради УРСР.

Тисячі, якщо не десятки тисяч людей тоді зібралися біля Верховної Ради. До нас приїхав молодий (тоді) московський активіст Ніколай Храмов, учасник подій біля Білого дому, палкий противник збереження совєтської імперії і симпатик української незалежності (цікаво, що його погляди й сьогодні залишилися практично незмінними – рідкісна послідовність для московських демократів, чимало з-поміж яких стали переконаними імперіалістами). Пішли разом із ним до Ради з Подолу, але погубили один одного у натовпі. Я опинився неподалік від парадного входу до будинку парламенту, міліція тримала людей на певній відстані, а в сесійній залі тим часом бурхливо обговорювалося питання щодо проголошення незалежності. Було зрозуміло – якщо маніфестанти підійдуть впритул до стін парламенту, до дверей і виникне реальна загроза їхнього прориву до будинку, комуністи стануть значно більш зговірливими. Ми напирали, міліція не пускала. І раптом якраз переді мною двоє сержантів перезирнулися і розступилися. Схоже, десь хтось зробив те саме, тому що у два чи три "вікна" негайно ринули люди, прорвавшись аж на сходи Раді. І справи у залі засідань одразу пішли значно веселіше, результатом чого й став добре відомий Акт, проголосований конституційною більшістю. Цікаво, як би пішла новітня історія без тих двох сержантів. Чи знайшлись би інші, бо повітря було насичене свободою?

Принаймні, робилося тоді все не за гроші, не задля кар’єри, а в силу власних переконань. Це вже потім, за рік-два, у моєму середовищі виокремилися персонажі, які дуже добре вміли розбудовувати "розвинений капіталізм" у межах своєї квартири та заміського обійстя. Та це вже зовсім інша історія.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено