Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
23 серпня, 2011

Хто справді потрібен країні

Напередодні 20-річчя незалежності України, оглядаючи пройдений нею шлях, дивуєшся, як мало зроблено для утвердження української державності, набуття ознак, притаманних сучасним цивілізованим народам. Кризова ситуація, що склалася сьогодні, значною мірою спричинена суспільною поведінкою сучасної української інтелігенції, яка, успішно відбувши фазу велелюдних мітингів, масових зібрань тощо, виявила нездатність до повсякденної і наполегливої праці над утвердженням державності й національною консолідацією

Повноцінне функціонування сучасної інтелектуальної еліти неможливе без критичної оцінки її діяльності та історичного шляху, пройденого українською інтелігенцією протягом останнього століття. Поворотним пунктом у новітній історії українців стали здобуття і втрата державності в 1917–1920 роках. Іншим новопосталим націям того часу вдалося втримати державність, завдяки цьому їхня доля склалася зовсім інакше. Зокрема, всі вони є сьогодні членами Євросоюзу. Чому український державний проект початку XX століття не закріпився?  

Попри органічний спротив значної частини «верхів українського суспільства», а також широких верств селянства російському асиміляційному тиску, українська інтелігенція напередодні Лютневої революції 1917 року не мала чіткого бачення перспектив української державності. Поява самостійницьких течій в українському політикумі (маніфест українського державного самостійництва «Ukraina irredenta» Ю. Бачинського, державницька концепція Міхновського, викладена ним у брошурі «Самостійна Україна», діяльність Союзу визволення України, державницький імператив В’ячеслава Липинського) не змінила загальної картини. Більшість українських партій сповідували автономістсько-федералістську концепцію політичного розвитку України, з якою вони увійшли у вирішальний етап національно-визвольних змагань. Наймасовіші з них – українські есери та українські соціал-демократи, очолювані істориком Михайлом Грушевським та письменником Володимиром Винниченком, – настирливо намагалися творити єдиний «революційний фронт» із російською демократією, від якої сподівалися отримати розв’язання національної проблеми. Водночас вони постійно демонстрували своє фактичне небажання перейти на ґрунт послідовного творення державної незалежності України, залишаючись на автономістсько-федералістських позиціях. У ІІІ Універсалі, який проголосив Українську Народну Республіку, однозначно вказувалося, що новий державний організм залишається складовою частиною федеративної Росії. Домінантою цього акта було не творення української національної державності, а турбота про збереження Російської держави. «Прокладаємо шлях до федерації! – закликала в ці дні «Робітнича газета» – друкований орган УСДРП. – Цією своєю роботою ми рятуємо єдність російської держави, зміцнюємо єдність всього пролетаріату Росії і міць російської революції». «Тільки по довгих і великих ваганнях, – писав Грушевський, – головні українські партії, соціал-революціонери й соціал-демократи, рішили проголосити незалежність України», та й то так, «щоб відпали всякі підозріння чи надії на те, що самостійність України буде формою української реакції, чи української національної виключности». І навіть у ІVУніверсалі декларувався намір вирішити питання «про федеративний зв’язок з народними республіками бувшої Російської держави».

Намагання українських провідників творити єдиний фронт із так званою російською революційною демократією суперечило державному будівництву. Демагогія українських соціалістів, помножена на їхню організаційну неспроможність, розхитувала вже існуючий державний механізм. Після приходу до влади Гетьмана Скоропадського українські інтелігенти-соціалісти були не просто в опозиції. Вони увійшли в змову з російськими більшовиками, щоб повалити ненависний їм «реакційний режим» Гетьманату. «Коли б наші революційні отамани та інтелігенти в 1918 році визнали б і піддержали місцеву консервативну владу і Гетьмана Павла Скоропадського, – пише Липинський, – то по цей день існувала б Українська Держава».

На перешкоді об’єднанню українського політикуму були небажання поступитися «партійними принципами» чи програмними засадами в ім’я державних інтересів, нестримні особисті амбіції, безоглядне прагнення сягнути владного Олімпу чи просто меркантильні інтереси.

Втративши державу, в 1919–1920 роках українські соціалістичні лідери любили посилатися на недостатню національну свідомість народу. Безпідставність таких звинувачень є очевидною. Адже в листопаді 1917-го на виборах до Установчих зборів більшість українського селянства – найчисельнішого соціуму України – проголосувала за партії, які входили до складу Центральної ради. І не вина селянина, що український націонал-демократичний провід, який протягом усього ХІХ століття марно шукав розуміння в російських демократів, а в період національних змагань 1917–1921 років прагнув союзу з більшовиками, не зумів використати потужний національний потенціал селянства, не зорганізував його на боротьбу за власну державність, а весь свій запал віддав політичним чварам та усобицям.

Після поразки визвольних змагань чимало українських інтелігентів у спілці з більшовиками успішно боролися з власною «буржуазією» і водночас із національною державністю. У нагороду за вірне служіння «соціалістичній ідеї» отримали від радянської влади геноцид власного народу й заплатили власним життям.

І саме критичного аналізу подій тієї буремної доби, врахування всього її досвіду потребує нинішня ситуація в Україні.



Теги
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено