Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
24 серпня, 2011

Звільнення

Значна частина нинішніх проблем – це не плід останніх 20 років, а прямий спадок соціалізму
Матеріал друкованого видання
№ 34 (199)
від 18 серпня, 2011

Нещодавно був свідком того, як симпатична журналістка ніжного віку, заледве старша за епохальну подію, річницю якої ми відзначаємо, вчепилася в першого президента України мертвою хваткою. Запитання було те саме, на яке не лише він, особисто відповідальний за інформаційний привід, а й кожен із нас мусить відповісти, якщо серйозно ставитися до своєї країни та долі, а саме: «що ми залишили в радянському минулому, про що варто шкодувати?»

Звісно, для тих, хто наклав головою за ідею незалежності, включно з поколіннями інтелектуалів, політиків, вояків, партизан, дисидентів, сама постановка питання може здатися блюзнірською. Проте фундаментальна ідея навряд чи може постраждати від випробування на міцність, це не питання якоїсь там виняткової інтелектуальної відваги, а проста розумова гігієна. Дилема стара як світ: субота для людини чи людина для суботи?

Леонід Макарович відповідав у своїй звичній розлогій манері, але від суті запитання не тікав: немає в тому минулому нічого, за чим варто ностальгувати. Потім, щоправда, обмовився: ну науково-технічний потенціал… А в мене виникла простенька аналогія: припустімо, людина виходить із в’язниці після багаторічної відсидки, чи має вона озиратися з жалем на камеру, яку залишає? Так, у тюрмі годували, по неділях крутили кіно, була робота – рукавиці шити чи що, були, напевно, якісь зв’язки, приятелі, була стабільність, відчуття спільноти… І що ми скажемо про того, хто сумує за в’язницею? Можемо лише діагностувати певну деформацію особистості.

Психоаналітики кажуть, що деформації, спричинені психотравмою, передаються спадково. Можна припустити, що підґрунтям захоплення в певних соціальних прошарках російським табірним фольклором, усіма цими «Золотимі куполами» разом із «Владімірскім централом» є не лише потреба у специфічній романтиці, а й те, що все це типологічно відповідає культурній матриці колишнього зека в широкому сенсі. В такому разі хвороба чи, радше, девіація підлягає лікуванню, хоча лікування свободою – процедура подекуди болюча.

Можна згадувати з тугою чимало речей, наприклад, високий престиж культури. Авжеж, «найбільш читаюча країна» (щоправда, дотепники додавали: «найбільш читаюча Пікуля» – був такий історичний белетрист, співець імперських цінностей). Та все ж нинішня шкільна програма з літератури (Гомер, Сервантес, Ґете… й Булгаков – який жах, у курсі зарубіжної літератури!) набагато переконливіша, ніж тортури нашого покоління над графоманською жувачкою романів «Мать» і «Как закалялась сталь».

Можна справді пишатися академічною наукою в УРСР й окремими технічними проривами. Але не забуваймо, що вся економічна система будувалася здебільшого для обслуговування військово-промислового комплексу. Найдосконаліші у світі міжконтинентальні балістичні ракети, транспортні літаки, танки… Чотири п’ятих української промисловості так чи інак працювали на «воєнку» (причому надто неефективно), на «масло» йшли ресурси, що залишалися від «гармат». Може, не по-господарськи, але я ладен відмовитися від технічного рівня, якщо він є нічим іншим, як похідним від Бомби.

Що ще? Житлове будівництво з чергами по 20 років? Лікарні з хірургами, котрі мусять підпрацьовувати на будівництві? З гастрономами, де за нещасною худою куркою (дотепники називали її «синій птах») треба було штовхатися в черзі півтори години? З дружбою народів за мінімальних коректив («усі нації рівні, крім євреїв, а ще українців, якщо вони не відмовилися від своєї мови, позаяк то підозріло: мабуть, націоналіст»)? Так, мова – фундаментальне надбання незалежності, але про це поговоримо окремо, не поспіхом, не через кому.

Значна частина нинішніх проблем – це не плід останніх 20 років, а прямий спадок соціалізму. Те, що літні люди згадують сьогодні з ніжністю, тоді вони ж лаяли, але дуууже обережно. Ось цей спогад, мабуть, мав би стати вирішальним для обивателя, що не обтяжує себе «абстрактною» гуманітарною мотивацією: обережність і страх, недовіра до кожного, хто не є найближчим приятелем, побоювання начальства, партійних комісарів, таємних інформаторів КДБ, першого-ліпшого міліціонера.

Юна колего! Повірте: там, у минулому, немає нічого, крім порожньої клітки. Ваша сміливість, Ваша розкутість, просто Ваше обличчя зайвий раз у цьому переконують. Зі святом!



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено