Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
22 липня, 2011

Як через футбол пацифікують Україну

Якщо ви хоча б іноді спостерігаєте за вікопомним видовищем під назвою «Чемпіонат України з футболу» (надалі – ЧУКР), то неодмінно знаєте його найбільш прикметну рису – напівпорожні трибуни. Картин не змінюється протягом останніх 20 років. Так само неодмінно ви чули постійне скиглення чиновників Федерації футболу (ФФУ) та Професійної Футбольної Ліги (ПФЛ) про те, що, мовляв, глядач український – якийсь трохи другосортний, тому ще на матчі ходить дуже вибірково. Себто, на якісь там реали з барселонами квитки розкупає за один день, а от на «Кривбас» чи «Іллічівець», прости Господи, не йде, хоч ти лусни

Звичайно, можна довго говорити про брак коштів і у глядачів, і у клубів, загальну слабкість українського футболу, винуватити у всьому розрив зв’язку між радянською та нинішньою школою футболу тощо. Але є ще одна велика проблема, проста і всеохоплююча водночас. Її найпростіше можна виразити крилатою фразою режисера Станіславського: «Не вірю».

Саме таким чином можна виразити ставлення більшості українських вболівальників до абсолютної ж більшості матчів. Що, не вірите? Ну то почитайте коментарі на популярних сайтах під он-лайн трансляціями. Іноді інтернету цілком достатньо для висновків. До речі, мова зараз йде навіть не про вболівальників «за 40», які ще пам’ятають «заруби» радянських часів – ні, мова про молодих, які нічого іншого, окрім ЧУКРУ в якості рідної футбольної першості, й не бачили.

Справа в тому, що більшість матчів української футбольної першості є не більше, ніж матчами. Тоді як свого часу футбол став «спортом №1» саме через те, що був більшим за спорт. На увазі мається те, що саме цей вид спорту став виразником інтересів, життєвих цінностей, світогляду для цілих поколінь людства. Вболівання за певний футбольний клуб означало не просто носіння клубного шалику в день матчу, а такий собі «символ віри». Вибір футбольної команди означав вибір життєвого шляху, віросповідання, друзів, навіть дружини. Не кажучи вже про географічний фактор – ну не могла людина, народившись в Мілані, вболівати за туринський «Ювентус», а католик з Глазго вболівати за протестантський «Рейнджерс». Так само киянин не міг вболівати за московський «Спартак».

Звісно, є сумна тенденція з комерціалізації футболу в світовому масштабі, що проводиться під чуйним керівництвом ФІФА та УЄФА протягом останніх 20-25 років. Коли в порядку речей стали переходи футболістів до складу найгіршого ворога свого екс-клубу, коли ті ж футболісти перетворилися зі спортсменів на героїв фейшн-показів, коли на трибунах замість співаючих клубні гімни чоловіків середнього віку, природних любителів футболу, став нормою сидячий офісний планктон з пончиками та кавою в руках.

Можна пригадати й те, що більшість футбольних клубів замість об’єднання вболівальників з якогось міста чи професійної галузі перетворилися на іграшки в руках бізнесменів та транснаціональних корпорацій. Власне, тепер футбол перестав бути для глядачів. Проте, не дивлячись на все вищевказане, на Заході футбольні стадіони продовжують бути забитими під зав’язку – і не тільки на матчах вищих ліг, але й у регіональних лігах, де грають тільки-що не команди сіл. Бо там все ж хоч в урізаному вигляді, та зберігся дух справжнього протистояння, суперництва не тільки на футбольному полі.

В Україні все не так. Купка постійних відвідувачів центральних секторів з незмінними «сємками» (половина проходить «на шару» через знайомства в клубі), сектор-два фанатів-ультрас, купка таких само ультрас гостьової команди – от вам і контингент середньостатистичного футбольного матчу в Україні. Ну а чим затягнути людей на стадіон, якщо й футболісти, й глядачі сприймають весь процес ледь не іронічно? Футболісти заробляють достатньо непогані за українськими мірками гроші, глядачі отримують можливість випити пива на свіжому повітрі й дешевше, ніж на відкритій терасі якогось бару.

Але в останні декілька років ситуація хоч трохи, хай багато в чому через соціально-політичні фактори, але стала змінюватися. В Україні з’явилося, нарешті, справжнє протистояння, навіть конфлікт – суперництво між київським «Динамо» та донецьким «Шахтарем». Його справжність одразу була підтверджена кількістю людей на стадіонах підчас матчів між цими командами. Не збрешу, якщо скажу, що вже добрі років 5 дістати квитки на ці матчі так само важко, як і на матч Ліги Чемпіонів з визнаним європейським грандом. Нарешті, і футболісти, і тренери, і президенти клубів, і глядачі відчули, що ось воно – справжнє. В цих матчах з’явилося все – боротьба, емоції, нерви, навіть нормальні чоловічі розбори на полі, без яких важко обійтися чоловікам, якщо вони не граються, а по-справжньому вирішують, хто ж сильніший.

Але тут на авансцену вийшли наші дорогі чиновники, які завжди є альфою та омегою будь-якої історії в цій країні. Буквально декілька тижнів тому відбувся матч за Суперкубок України між «Динамо» і «Шахтарем». Виграли кияни з рахунком 3:1, та важливо не це. Після третього забитого голу в ворота донеччан форвард киян Артем Мілевський на емоціях підбіг до трибун з вболівальниками «Шахтаря» та показав їм два жести. Перший – зігнутий донизу великий палець, як показували глядачі на гладіаторських боях в Римі, яким наказували вбити переможеного бійця. Другий же жест – прикладений палець до рота, мовляв, «замовкніть». Здавалось би – ну то й що? Нормальні емоції нормального спортсмена в момент, коли він відчув перемогу над запеклим супротивником.

Але зовсім не так подумали чиновники ФФУ, ПФЛ та представники клубу «Шахтар». Буквально одразу ж після матчу почалося суцільне виття – мовляв, ай-яй-яй, який злий і негарний вчинок зробив Мілевський, ганьба, неповага тощо. Почали вимагати якогось вибачення. Найгірше, що київський клуб одразу погодився з цими звинуваченнями. Самого футболіста, хай і через силу, таки змусили вибачитися через декілька днів. Здавалось би, ситуація вирішена.

Та проблема тут набагато глибша. Такими діями футбольні чиновники вбивають справжню інтригу, справжні почуття, які і здатні знову наповнити українські стадіони. Так, більше гравці не будуть бігти до трибун з фанатами суперника, знову будуть піднімати ноги, не йдучи в жорсткі «стики», не буде більше бійок. Буде «тишь да гладь». Але люди знову відчують фальш і несправжність – і відреагують відвідуваністю. Чи цього хочуть наші футбольні «ЧУКРакабри», які нібито мають все робити для глядачів, а замість того знищують своїми недолугими рішеннями й той мізер, що з’явився? Невже не зрозуміло, що боротьба з емоціями – це боротьба з самою пристрасною сутністю футболу?

Формула «мир-дружба-жуйка» неможлива на футболі апріорі. Знов-таки, на Заході, де рівень політкоректності та толерантності аж зашкалює, і то не намагаються змусити футболістів поводитись як балерин. Тоді як в нас футбол вперто роблять прісним і несправжнім, як засідання Верховної Ради. І така політика вже дає свої плоди. Якщо ще буквально 5 років тому екс-капітан «гірняків», уродженець Луцьку, Анатолій Тимощук на пропозицію перейти до Києва відповів, що він ніколи не буде грати за киян, бо колись грав за Донецьк, тож, не має на це морального права перед вболівальниками, то цього літа екс-гравець «Динамо», корінний киянин Олександр Рибка не просто переходить до «Шахтаря», а ще й каже, що мріє стати «справжнім шахтарем» та про те, що Донецьк сильніше Києва. Такі безпринципні та ниці вчинки, що виправдовуються зазвичай тим, що «треба годувати сім’ю» - прямий наслідок політики «пацифікації», що намагається проводити українське футбольне керівництво. Її результатом стануть знову пусті трибуни та цирк на полі, замість справжньої чоловічої боротьби.

На закінчення хотілося б додати, що загострення політики убезпечування футболу в Україні дивним чином збіглося в часі з приходом до влади людей з партії, до якої належить хазяїн «Шахтаря», найбагатша людина країни Рінат Ахметов. Складається враження, що подібна «пацифікація» думок та емоцій стала загальною атмосферою часів президентства Віктора Януковича. Її головний сенс і в футболі, і у масштабах всього суспільства – це красива картинка «дружби народів», нарядний та красивий, миролюбний фасад, що має прикривати фальшивість, відсутність сенсу та мети існування, та дрібність людей, що намагаються зараз верховодити в  країні. 



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено