5 липня, 2011

Народні малороси України

Телебачення від свого народження полюбляє різноманітні конкурси. Це стосується всіх континентів і всіх країн, винятків тут, мабуть, немає. І навіть у таких специфічних державах, як Північна Корея, є свої телеконкурси – теж вельми специфічні.

Загалом же усюди по світу змагаються найкмітливіші, найвродливіші, найсильніші, найосвіченіші, найголосистіші, найтовстіші... Аматори та професіонали, зірки шоу-бізнесу та домогосподарки. Одне слово, змагаються всі і вся. Й Україна в цьому конкурсному рейваху не виняток.

З кожним роком телевізійних конкурсів більшає, вони стають складнішими й різноманітнішими, хоча ніде правду діти – від деяких за кілометр тхне вульгарністю. Та нічого не поробиш – плебейства вистачає і в реальному житті, отож на кожен товар існує покупець. Навіть попри те, що цей товар може завдати певну шкоду суспільству. Але ж – ринок...

Утім, телебачення – це специфічний ринок. Тут не стільки покупець вимагає той чи інший товар, скільки виробники та власники товарів формують смаки й потреби масового покупця. Специфіку цю добре розумів ще доктор Йозеф Геббельс, творець першої загальнонаціональної системи пропагандистського телебачення (так, саме тоді, у другій половині 1930-х, й почали вироблятися ті прийоми, які перейняло і розвинуло радянське телебачення). Розуміють її і спадкоємці російсько-радянського більшовизму – «кремлівські чекісти» – та їхні надійні пахолки в Україні – давні й новітні.

Здавалося б, ну що таке телевізійний конкурс, тим більше – танцювальний чи співацький? Яка там може бути ідеологія, які світоглядні настанови можна формувати за його допомогою? Але ж – можна. Найпростіше – заохочувати звідкись з-за лаштунків вибір учасниками радянсько-російського репертуару, включно із певним чином змістовно навантаженими піснями (не про партію чи Сталіна, ясна річ, але про Москву-столицю чи про червоноармійців-визволителів...). А можна й потанцювати під знамениту колись мелодію «Время, вперёд!» – з обов’язковим роз’ясненням походження цієї музики («звитяги першої п’ятирічки»). А якщо танцюристам ще і піонерські галстуки начепити, то взагалі буде добре – когось із тих, хто ніколи не бачив на власні очі живого піонера, дивись, і привабить радянська естетика...

Ну, а коли на всеукраїнському конкурсі аматорів-співців майже суцільно звучить сучасна російська попса, якій за великим рахунком ціна одна копійка у базарний день, то можна сміливо ставити «добре» у квадраті. Адже цим самим у підсвідомість мільйонів телеглядачів-українців вкарбовується міф «русского мира», непорушної культурної єдності великоросів, малоросів, білорусів і «карпаторосів» під омофором (державним і церковним) Москви.

Утім, існують і більш витончені форми перетворення телеконкурсів України на знаряддя ствердження «русского мира». Скажімо, для участі у них залучають зірок (щоправда, зазвичай дуже бляклих) з Росії і саме з Росії; про грузинських, молдовських, білоруських чи литовських не ідеться. Крім того, ведучих також завозять із північного сходу, незважаючи на їхню зверхність та відсутність знання українських реалій. А ще саджають у журі (московітів чи пітерців. Мовляв, це також «наші», «вітчизняні», «свої». А для антуражу підсаджують до них когось із не просто українських, а обов’язково україномовних й обов’язково знакових персон. В ролі молодших братів та сестер – бо програми «випадково» побудовані так, що тональність їм задають гості-господарі з-за Хутора Михайлівського.

І що цікаво: до минулого року, попри певну інвазію російсько-радянського компоненту, більшість телевізійних конкурсів так-сяк дотримувалася певних правил гри, балансувала між грішним і праведним. Ми бачили на екрані як російськомовних, так й україномовних ведучих (причому на рівних), звучали пісні, написані у різних країнах, участь у змаганнях брали зірки поп-культури із Росії та Польщі (теж нарівні), причому з Москви намагалися запросити вихідців з України, та й піонерськими галстуками не зловживали. А що стосується журі, то там нерідко брали участь представники цілої низки країн Європи і навіть екстравагантні особи латиноамериканського походження...

Але тепер усе змінилося. Практично на всіх телеканалах України. І в один бік. Масовані десанти російських дуже «видатних» співаків чи акторів на «зіркових» конкурсах (що, між іншим, різко погіршило рівень змагань – бо гості-господарі зазвичай не перепрацьовують на тренуваннях); ведучі, одержані за таким собі «ленд-лізом» разом із московською зарозумілістю (що має наслідком ведення деяких конкурсів виключно російською мовою, наче справа відбувається десь на Тамбовщині); репертуар та ідеологічні підтексти виступів конкурсантів, особливо колективних, відверто насичені російсько-радянськими «істинами в останній інстанції» (дійшло до того, що один ну дуже прогресивний телеканал оголосив харків’ян «представниками першої столиці України»; нарешті, звичайно, журі: ледь не у кожному – «брати» та «сестри», причому достатньо агресивно налаштовані. І, звісно, різні народні та заслужені артисти України – на ідеологічних підтанцьовках.

Я не маю права засудити пересічних учасників таких проектів, бо ж це для них реальний шанс підвищити свою професійну майстерність (якщо йдеться про початківців) чи заробити бодай якусь копійчину, вибитися в люди (і тут ідеться не лише про провінціалів – наразі справжнім талантам не надто легко живеться). Але ж невже народним та заслуженим артистам нічого їсти та ні у що вбратися без того, щоби брати активну участь у впровадженні проекту «русского мира»? Невже вітчизняним телевізійникам не гидко руйнувати своїми власними діями те, що було так-сяк створене за два десятиліття, - бодай трохи українське телебачення? Невже наші знані телеведучі змирилися з роллю запопадливих козачків при «московських боярах»?

Я не називаю імена та прізвища – вони відомі кожному, хто хоча б інколи вмикає телевізор. Власне, не тільки в конкретних людях справа – проблема полягає у загальному явищі (бо ж якщо тишком-нишком хтось відмовиться внаслідок дії докорів совісті, негайно знайдуть іншого на цю роль). І полягає ця проблема у тому, що, крім «кремлівських чекістів» та їхніх пахолків в Україні, існує ще й чимала когорта вітчизняних «народних малоросів», які завжди за добрий гонорар чи за пабліситі готові брати участь у ствердженні настанов «русского міра» на українській землі.

Бо ж хіба можна було би розгорнути за останні півтора роки таку кампанію зі ствердження цих настанов, на повну силу використовуючи телебачення, якби не всі ці «народні малороси України»?