Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
5 липня, 2011

Народні малороси України

Телебачення від свого народження полюбляє різноманітні конкурси. Це стосується всіх континентів і всіх країн, винятків тут, мабуть, немає. І навіть у таких специфічних державах, як Північна Корея, є свої телеконкурси – теж вельми специфічні.

Загалом же усюди по світу змагаються найкмітливіші, найвродливіші, найсильніші, найосвіченіші, найголосистіші, найтовстіші... Аматори та професіонали, зірки шоу-бізнесу та домогосподарки. Одне слово, змагаються всі і вся. Й Україна в цьому конкурсному рейваху не виняток.

З кожним роком телевізійних конкурсів більшає, вони стають складнішими й різноманітнішими, хоча ніде правду діти – від деяких за кілометр тхне вульгарністю. Та нічого не поробиш – плебейства вистачає і в реальному житті, отож на кожен товар існує покупець. Навіть попри те, що цей товар може завдати певну шкоду суспільству. Але ж – ринок...

Утім, телебачення – це специфічний ринок. Тут не стільки покупець вимагає той чи інший товар, скільки виробники та власники товарів формують смаки й потреби масового покупця. Специфіку цю добре розумів ще доктор Йозеф Геббельс, творець першої загальнонаціональної системи пропагандистського телебачення (так, саме тоді, у другій половині 1930-х, й почали вироблятися ті прийоми, які перейняло і розвинуло радянське телебачення). Розуміють її і спадкоємці російсько-радянського більшовизму – «кремлівські чекісти» – та їхні надійні пахолки в Україні – давні й новітні.

Здавалося б, ну що таке телевізійний конкурс, тим більше – танцювальний чи співацький? Яка там може бути ідеологія, які світоглядні настанови можна формувати за його допомогою? Але ж – можна. Найпростіше – заохочувати звідкись з-за лаштунків вибір учасниками радянсько-російського репертуару, включно із певним чином змістовно навантаженими піснями (не про партію чи Сталіна, ясна річ, але про Москву-столицю чи про червоноармійців-визволителів...). А можна й потанцювати під знамениту колись мелодію «Время, вперёд!» – з обов’язковим роз’ясненням походження цієї музики («звитяги першої п’ятирічки»). А якщо танцюристам ще і піонерські галстуки начепити, то взагалі буде добре – когось із тих, хто ніколи не бачив на власні очі живого піонера, дивись, і привабить радянська естетика...

Ну, а коли на всеукраїнському конкурсі аматорів-співців майже суцільно звучить сучасна російська попса, якій за великим рахунком ціна одна копійка у базарний день, то можна сміливо ставити «добре» у квадраті. Адже цим самим у підсвідомість мільйонів телеглядачів-українців вкарбовується міф «русского мира», непорушної культурної єдності великоросів, малоросів, білорусів і «карпаторосів» під омофором (державним і церковним) Москви.

Утім, існують і більш витончені форми перетворення телеконкурсів України на знаряддя ствердження «русского мира». Скажімо, для участі у них залучають зірок (щоправда, зазвичай дуже бляклих) з Росії і саме з Росії; про грузинських, молдовських, білоруських чи литовських не ідеться. Крім того, ведучих також завозять із північного сходу, незважаючи на їхню зверхність та відсутність знання українських реалій. А ще саджають у журі (московітів чи пітерців. Мовляв, це також «наші», «вітчизняні», «свої». А для антуражу підсаджують до них когось із не просто українських, а обов’язково україномовних й обов’язково знакових персон. В ролі молодших братів та сестер – бо програми «випадково» побудовані так, що тональність їм задають гості-господарі з-за Хутора Михайлівського.

І що цікаво: до минулого року, попри певну інвазію російсько-радянського компоненту, більшість телевізійних конкурсів так-сяк дотримувалася певних правил гри, балансувала між грішним і праведним. Ми бачили на екрані як російськомовних, так й україномовних ведучих (причому на рівних), звучали пісні, написані у різних країнах, участь у змаганнях брали зірки поп-культури із Росії та Польщі (теж нарівні), причому з Москви намагалися запросити вихідців з України, та й піонерськими галстуками не зловживали. А що стосується журі, то там нерідко брали участь представники цілої низки країн Європи і навіть екстравагантні особи латиноамериканського походження...

Але тепер усе змінилося. Практично на всіх телеканалах України. І в один бік. Масовані десанти російських дуже «видатних» співаків чи акторів на «зіркових» конкурсах (що, між іншим, різко погіршило рівень змагань – бо гості-господарі зазвичай не перепрацьовують на тренуваннях); ведучі, одержані за таким собі «ленд-лізом» разом із московською зарозумілістю (що має наслідком ведення деяких конкурсів виключно російською мовою, наче справа відбувається десь на Тамбовщині); репертуар та ідеологічні підтексти виступів конкурсантів, особливо колективних, відверто насичені російсько-радянськими «істинами в останній інстанції» (дійшло до того, що один ну дуже прогресивний телеканал оголосив харків’ян «представниками першої столиці України»; нарешті, звичайно, журі: ледь не у кожному – «брати» та «сестри», причому достатньо агресивно налаштовані. І, звісно, різні народні та заслужені артисти України – на ідеологічних підтанцьовках.

Я не маю права засудити пересічних учасників таких проектів, бо ж це для них реальний шанс підвищити свою професійну майстерність (якщо йдеться про початківців) чи заробити бодай якусь копійчину, вибитися в люди (і тут ідеться не лише про провінціалів – наразі справжнім талантам не надто легко живеться). Але ж невже народним та заслуженим артистам нічого їсти та ні у що вбратися без того, щоби брати активну участь у впровадженні проекту «русского мира»? Невже вітчизняним телевізійникам не гидко руйнувати своїми власними діями те, що було так-сяк створене за два десятиліття, - бодай трохи українське телебачення? Невже наші знані телеведучі змирилися з роллю запопадливих козачків при «московських боярах»?

Я не називаю імена та прізвища – вони відомі кожному, хто хоча б інколи вмикає телевізор. Власне, не тільки в конкретних людях справа – проблема полягає у загальному явищі (бо ж якщо тишком-нишком хтось відмовиться внаслідок дії докорів совісті, негайно знайдуть іншого на цю роль). І полягає ця проблема у тому, що, крім «кремлівських чекістів» та їхніх пахолків в Україні, існує ще й чимала когорта вітчизняних «народних малоросів», які завжди за добрий гонорар чи за пабліситі готові брати участь у ствердженні настанов «русского міра» на українській землі.

Бо ж хіба можна було би розгорнути за останні півтора роки таку кампанію зі ствердження цих настанов, на повну силу використовуючи телебачення, якби не всі ці «народні малороси України»?
 



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено