Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
4 липня, 2011

Місто перемелює українців

Столичний Київ завжди приваблював і манив до себе людей з інших регіонів України. Здавалося, що столиця дасть тобі безмежні можливості, варто лишень за неї «зачепитися». Все нові і нові тисячі мігрантів з української глибинки потрапляли до Києва і прикладали максимум зусиль, аби в ньому найшвидше прижитися і натуралізуватися.

А одним із основних чинників цієї натуралізації у часи совка було відмовитися від своєї мови, а отже ніби цілком добровільно визнати те, що ти від сьогодні вже не українець, а повністю лояльна до влади совєтська людина.
В початку 1960-тих і до приблизно середини 1970-их років в нашому дворі на Чоколовці українською мовою, попри все, ще користувалось покоління українців, народжених на початку ХХ століття. Вони добре пам’ятали дореволюційні часи і від своєї мови повністю не відмовлялися. Хоча вже їхні діти і онуки навіть з ними спілкувалися російською, а значить цілком стали «добропорядними» совєтськими людьми. А от молодші покоління, котрі потрапили до Києва вже після закінчення Другої світової війни, русифікувалися вже значно швидше.

Постійно проживаючи в переважаюче російськомовному середовищі Києва, мене завжди цікавило питання – чому і на якому етапі свого життєвого шляху людина по суті добровільно відмовляється від самої себе? Чому коли я розмовляв зі своєю сусідкою-однокласницею, її мати спілкувалася зі мною українською мовою, а вона постійно переходила на російську? Хоча українську мову знала не гірше матері, а літо постійно проводила не в совєтському піонерському таборі, а в резервації для радянських українців – селі.

Дуже прикро, що сьогодні, на двадцятому році незалежності Української держави, цей руйнівний процес не тільки не припинився, а за часів «януковичів» почав ще більше набирати обертів. Лакмусовим папірцем русифікації українців в столиці держави, котра нині ще називається Україна, можна назвати київські базари. Багато разів доводилось спостерігати над тим, як людина, котра перших півроку чи рік з усіх сил намагалася триматися за своє українство, поволі, але неухильно починає пристосовуватись до оточуючого чужорідного іншомовного середовища.

Розрахунок спочатку таких дій дуже простий. На якомусь етапі своєї базарної діяльності українка-продавець починає усвідомлювати, що російськомовний покупець у більшості випадків є більш купівельно спроможним. Але при цьому досить негативно реагує на спілкування з ним українською, хоча і явно розуміє те, про що йому говорять. Тому такий продавець починає намагатися лепетати російською. І хоча з явним акцентом, але в очах російськомовного покупця подібна «лояльна» поведінка іде на позитивний залік.

Можна сказати, що спочатку спрацьовує досить простий інстинкт, я б визначив його, як інстинкт заробляння – утримати покупця і поводитися з ним таким чином, аби він знову до тебе прийшов за покупкою. Таким чином, чисто з меркантильних інтересів, перша (але далеко не остання) поступка вже успішно зроблена. Й логіка тут може бути дуже простою – яка врешті-решт різниця, якою мовою я розмовляю зі своїм клієнтом. Головне, аби в кінці робочого дня в мене був більшим виторг.

Місто перемелює українців. І на якомусь етапі свого перебування в столичному Києві українець з глибинки починає розуміти, що бути українцем йому просто невигідно. Адже влада і гроші в тих, хто не ідентифікує себе ані з Україною, ані з українським народом. То чому ж ти маєш «випендрюватись» і діяти собі у збиток фактично у всьому? Логіка, звісно, проста і нібито безвідмовна. Навіщо виділятися серед інших і бути «білою вороною», коли українська мова не є престижною, а бути українцем до того ще й небезпечно.

Якось хтось із завезених в Україну радвладою росіян в розмові сказав – та хто ж вам забороняв бути українцями. Ви ж самі відмовилися від своєї мови – бо вона груба, сільська і непрестижна.
А яким чином це відбувалося, як українці наче самі відмовлялися? Згадуються 1970-роки. В вересні на навчання в профтехучилище, котре існувало й існує донині в колишньому моєму районі, приїздили «столичні новобранці». Очевидно, що хлопці з села російської мови добре не знали. Але й не знали того, що спілкуватися нею в Києві досить небезпечно.

А в пацанів сусідніх будинків, котрі вважали себе людьми «вищого сорту», тобто суцільно міськими (хоча їхні батьки були самі також із села), була така собі осіння розвага. Побачивши явно приїжджого хлопця, підійти до нього і щось запитати по українські. Той явно розслабившись і почувши рідну мову відповідав, а потім вже було два вибори – або намагатися хоч якось відбитися від нападників, або ж позмагатися із ними у тому, хто швидше бігає.
Звісно, що подібні дії «інтернаціоналістів» совєтська влада ніколи не засуджувала, а ставилася до них прихильно та заохочувала. Для боротьби з націоналістичними настроями в середовищі української молоді початку 1970-их років у Києві були навіть на створені загони «юних дзержинців». Котрих при потребі потім не раз використовували для участі придушення виступів молоді в республіках Прибалтики. І чим швидше «міський новобранець» позбувався рудиментів нікому не потрібного і навіть шкідливого українства, тим швидше від визрівав до того, щоб стати повноцінною совєтською людиною. 

Виглядає так, що в Україну ніби знову повернулися колишні совєтсько-русифікаторські часи. Вже не раз доводилося спостерігати, що продавці, котрі ще до лютого 2010 року принаймні лояльно ставилися до звертання до них українською, демонстративно відповідають всім російською. 

Очевидно, що сьогодні українців в Україні більшість, але агресивна російськоорієнтована меншість, котра контролює все в нашій державі, через телебачення, пресу і підконтрольні їх FM-радіостанції постійно зомбує українську спільноту тим, що в Україні нічого українського немає і бути не може. І тому без формування не тільки українського інформаційного простору, а й повноцінного українського середовища повсякденного життя годі й думати про те, що хтось із «маленьких українців» готовий буде самотужки боротися з тотальною русифікацією часів «януковичів». І поки що протиставити цьому ми можемо лише одне – поводити себе так, аби українська мова не зникала з наших вулиць, щоб потім нам знову ніхто не сказав, ви ж самі добровільно відмовилися від свого українства…
 



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено