Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
28 червня, 2011

Тваринні інстинкти

Сучасні форми звертань свідчать, що українці задовольняються статусом біологічних об’єктів
Матеріал друкованого видання
№ 24 (189)
від 16 червня, 2011

Вулиця, автобус, установа, випадковий телефонний дзвінок... «Женщина, альо!» – «Мужчина, ви берете квиток?» – «Маладой чєловєк, ви не скажете...» – «Дєвушка, что ви сєбє пазваляєте!» Не тільки в Криму чи на Донбасі, а й у Києві, Житомирі й навіть у Львові та Чернівцях – по всій Україні така форма звертання, поєднана чи з російською, чи з українською мовами, а чи із суржиком, є нормою. Десь – такою, що стовідсотково перекриває простір спілкування між незнайомим людом, десь – що тільки частково діє в ньому, але ще не довелося побувати в місті, у якому цілковито панувало б щось інше. Не суцільна біологія, не статево-вікові, а суспільно-громадянські ознаки того, до кого звертаються.

Та, як бачимо, більшість українців задовольняються статусом біологічних об’єктів і не висловлюють явного бажання змінити його, підвищити, зафіксувати свою соціальну суб’єктність, що, власне, і засвідчують звертання «містер», «пан» чи «господін» (я цілком свідомо беру форми, які були провідними історично ще в гендерно-нерівноправному суспільстві та які нині доповнені низкою тих, що пройшли через горнило феміністичної революції). Ті звертання, що категорично відкидалися різними соціальними новаторами, для яких (попри всі їхні декларації) люди були просто біомасою, предметом глобальних перетворень.

Доведеться визнати, що ці перетворення на українській землі мали успіх. Бо ж власні назви, імена, знаки й символи у житті – це не щось нейтрально-байдуже, безвідносне до позначуваного; ще Ґеорг Фрідріх Вільгельм Геґель вважав, що предмет має відповідати своєму поняттю, а народна мудрість твердила: як назвеш корабель, так він і попливе. А тепер порівняйте Польщу, де всі жінки – це пані, а чоловіки – пани (і були ними навіть за комуністів), з Україною «мужчин» і «женщин» – чий корабель пливе краще?

Як на мене, навіть слова «товариш» чи «товаришка» – світовий стандарт комуністичного звертання – кращі, ніж те, що панує нині. Попри своє походження – від тюркського терміна товар (tauar), «товаришами» колись називали себе бродячі торгівці на Русі, які продавали однотипні вироби. Але кого зачіпає, що було 700 років тому, головне, що ці торгівці – люди вільні, а з огляду на специфіку тодішнього часу ще й озброєні, щоб захистити себе і свою справу. Звідти вже назва перейшла на козацькі товариства (теж вільні й озброєні), а потім її привласнили більшовики, які чудово розуміли, що «женщинами» та «мужчинами» не завоюють нічиїх симпатій, бо ж тодішні мешканці Російської імперії цінували себе, вочевидь, вище, ніж сьогоднішні українці... До речі, коли Маяковскій запровадив у 1920-х звертання «дєвушка», це не було чимось статево-віковим; ішлося про більш чи менш емансиповану городянку, а не про скажену більшовичку – «шкірянку» – і не про буржуазно-непманську «баришню». Сьогодні цей сенс звертання «дєвушка» безнадійно втрачено – інші часи, інший світ.

А взагалі-то неприйняття більшістю українців звертання на кшталт «панове», «добродії» чи «господа» не є чимось унікальним з історичного погляду. Бо ж, скажімо, не хотіли бути «містерами» свого часу й англійські пролетарі, й американські негри Півдня (які тоді й гадки не мали, що колись зватимуться афроамериканцями). От не хотіли і все. Вважали, що їх це ображає. Так, як сьогодні образилися б шахтарі Донбасу на звертання «панове»... Така образа має серйозне соціокультурне підґрунтя. Адже, як кажуть самі вихідці з Донбасу, ймення «мужчина», тим більше «мужик», ще треба заслужити, бо воно звучить гордо. Це певний суспільний статус, який надається завдяки проходженню своєрідних ініціацій на зрілість із «пацана». Тож маємо тут, образно кажучи, не біологію, а соціологію. Щоправда, ініціація як спосіб переходу до зрілого віку – щось від племені тумба-юмба, від суспільної організації на рівні кам’яного віку, але ж людям це подобається, це для них своє і рідне. Й звичне – приблизно так само, як і звертання: «Мужчина, а хто за проїзд платитиме?» – у київському автобусі. Хоча й помічаєш, як смикаються, бува, від того і «женщини», і «маладиє люді»...

А назагал, доки українці самі себе зараховуватимуть чи то до двоногої худоби, чи то до племен кам’яної доби (попри зручність цього для когось і звичність для інших), доти вони не опанують себе самих і своєї власної країни.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено