Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
2 червня, 2011

Українська «реакція»

Негативна рецензія в улюбленій газеті Табачника може бути приводом до кадрових зміщень в університетах?

Коли видаєш книжку з претензійною назвою «Украинский национализм: ликбез для русских», то наслідки можуть бути цілком неочікуваними. Писати про український націоналізм російською мовою з українського погляду, - жанр новий. Адже прийнято, щоб українські патріоти писали українською для інших українських патріотів. Ті читають і радіють. А російські патріоти пишуть російською для інших російських патріотів. Ті читають, і… - ну, ви здогадалися. Такий собі поділ «експлуатаційних зон» згідно «сухаревської конвенції» дітей лейтенанта Шмідта. Писати російською «не те», - це як грати на чужому полі. То маєш і реакцію відповідну.

І російська реакція цілком очікувана. І поволі звикаєш до того, що, будучи корінним киянином, стаєш «галицьким фашистом». Чого вартий, наприклад, термін «галушкообразный национализм» (пишаюся!). Приємно прочитати на сайті «Російських громад Естонії», що в Україні стала помітною страхітлива тенденція шляхом зомбування російськомовною книжкою перетворювати місцевих росіян на українських націоналістів. Або, що цю книжку насправді писав цілий інститут, втілюючи нинішню «антиросійську політику» Віктора Януковича. В цілому всю реакцію можна звести до терміну «жидобандерівець», де друге походить від назви книжки, а перше – від того, що автора геть не цікавить «єврейське питання» і змова «світової закуліси» проти братніх слов’янських народів. Щоправда, дехто з російських маргіналів написав, що чомусь у книзі немає жодної неповаги до росіян.

Але насправді хотілося мені реакції української. Бо мислилося це насправді як книжка для російськомовних українців.

І я її отримав. Але із не зовсім очікуваного боку, і, внаслідок певних обставин, у дещо комічній формі. Днями у черговий раз облаяла мене улюблена газета міністра освіти Дмитра Табачника – «2000». Єдина різниця, що раніше там іменували мене «відомим істориком», а тепер – «вузівським викладачем, чиї знання не дотягують до рівня семикласника». Ну – змінилася у людей концепція… Але, мабуть цілком випадково, рівно за два дні телефонує мені знайомий з Університету Шевченка і запитує: «Кирило, що ти накоїв? Тут, у Червоному корпусі, усі бігають, запитують: «Хто такий Галушко, де Галушко?» «Згори» (не знаю, з якої) надійшла вказівка скликати кадрову комісію і розібратися, чому цей Галушко своєю низькою кваліфікацією ганьбить Університет Шевченка. І зробити оргвисновки». Я був заскочений: свою Альма Матер я щиро люблю, і псувати її репутацію ніяк не хотів би. Але з’ясувати міру завданої мною університету шкоди виявилося неможливим. Адже я у ньому вже кілька років не працюю. А «дух», як виявилося, витає…

Втім, тепер я щиро шкодую, що пішов. Чому? Я б дуже хотів бути викликаним на кадрову комісію, де сиділи б поважні люди, які б подивилися б на мене усе розуміючим і дещо бридливим поглядом, і зневажливо запитали б: «І не розуміємо, як це у Шевченко може працювати людина з такою низькою кваліфікацією?» А я б їм щиро перелякано відповів: «Не знаю! Це ви рекомендували мене на кандидата наук, на доцента, а потім чомусь відзначили університетською премією за кращий гуманітарний підручник. Не знаю, як я досяг такої профнепридатності…» Я б перед ними покаявся. Я б молив: «Не звільняйте мене!» А вони б говорили: «Як ми можемо залишити в Університеті людину, підручники якої неодноразово рекомендовані Міністерством освіти? Ви що?» І вони б справедливо викинули мене копняком під зад. І я став би нещасною жертвою політичних репресій. Тепер обійшлося, і я поки позбавлений німба мученика національної ідеї. Виявився бійцем «невидимого фронту».

Але цього разу в дійсності повезло не мені, а ректорату університету. Ситуація розв’язалася сама собою, без шкоди для обох сторін. З «мертвою душею» неможна вчинити в жанрі «розібратися і покарати». Мені нема чого офіційно закинути університету; усе це виявилося бюрократичною бурею у склянці води. І ректорат у будь-якому разі «щиро» відповість: «Ми здійснюємо моніторинг преси, аби плекати високу репутацію університету. Нам треба було розібратися». Але тоді у мене наступне запитання: а чому мене не шукали після позитивної рецензії «Дзеркала тижня», щоб дати премію та почесну грамоту? Комісія з відзначення мені б набагато більше сподобалася.  І так було б щомісяця: похвалили – подяка, покритикували – догана. Ні, зізнаємося, вітчизняний освітній менеджмент – це щось…

А найобразливіше? Що рецензія, яка із шаленою швидкістю запустила зазвичай повільну і незграбну бюрократію університету імені саме Шевченка, написана автором, який у своїх публікаціях стверджує, що українська мова є штучною вигадкою ворогів російського народу. Скажіть мені, кого ви читаєте, і я скажу, хто ви. І кому тепер варто трошки замислитися, щоб потім не довелося в якості наступного логічного кроку  перейменовувати певний виш на «Університет імені малоросійскаго пьяного мужика Шевченкі»?



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено