Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
1 червня, 2011

У сузір’ї Рака

Останній Каннський фестиваль засвідчив, що без політиканства не обходяться навіть найнезалежніші
Матеріал друкованого видання
№ 21 (186)
від 26 травня, 2011

Щороку перед фестивалем – гарячка: щось не встигнеться, а щось проґавиться, не схопиться, не побачиться. А що, як воно якраз і виявиться головним? На жаль, завжди так і трапляється: раптом читаєш у пресі про гучну прес-конференцію Шона Пенна, про якого тільки-но відписав, що він не приїде. Як йому вдалося повз тебе прошмигнути? І обіцяєш собі: відтепер якнайуважніше відстежуватиму зірок, які сюди приїздять. Поки урочисто присягав, на півдня заїхав Шварценеґґер. І знову повз тебе. А червоною доріжкою пройшла Єва Герциґова в такому запаморочливому вбранні, що гори воно вогнем усе це кіно.

Ні, неправда, це зопалу вирвалося. Канни – єдиний фестиваль у світі, на якому, крім кіно, нічого не хочеться: ані прогулянок, ані бенкетів, ані ресторанів. Такої кількості чудових стрічок не побачиш більше ніде й ніколи.

Цього року – класик на класику. Трієр на Маліку, Каурісмякі на Альмодоварі, Соррентіно на Кім Кі Дуку.

Уявити собі, що Терренс Малік поїде без «Золотої пальми» за «Древо життя», було так само абсурдно, як і запідозрити голову нинішнього каннського журі Роберта де Ніро в здатності ухвалювати екстравагантні рішення. Він не з тих – він спокійний і нескандальний. Малік і «золото» йшли назустріч одне одному по прямій, і розвести їхні шляхи міг лише несподіваний апокаліпсис.

Щоправда, бажання за дві години сказати все, що зрозумів за попереднє життя, вмістити в одну стрічку своє уявлення про таємниці Всесвіту і те «дерево життя», на якому всі ми навіть не гілочки, а натяки на пелюстки квітів, вилилося у вельми заплутане дійство. Утрамбувати його в голові зможе не кожен, натомість тому, кому це вдасться, гарантовано задоволення на межі з екстазом. Треба тільки повірити режисерові, що він знає, як показати на екрані взаємозв’язок Великого вибуху, дивної поведінки динозаврів і рефлексій успішного бізнесмена 2000-х. Якщо повірили, отримаєте кайф.

Щороку, відвідуючи хороші фестивалі, де хороші люди показують хороші фільми, сподіваєшся, що переможе найсильніший, якого щиро вибере найчесніше журі. Бо найважливішим із кіно для нас є мистецтво.

Заради справедливості треба зазначити, що нинішній Каннський фестиваль, який щойно закінчився, був ближчим до ідеалу, ніж усі останні роки, – цього разу тут справді судили мистецтво, якщо взагалі слово «судили» може бути застосоване до царини культури.

Звісно, що далі, то частіше, охочіше і довше будь-який фестиваль, навіть такий великий, престижний і, на перший погляд, незалежний, розшаркується перед новими реаліями. Гаразд, розшаркується нині весь світ, втягнутий у глобальну гру, яку називають політикою. Тільки раніше вона все-таки жила здебільшого на своїй території, ламаючи кордони мистецтва лише у крайніх випадках. Зазвичай така необхідність виникала в тоталітарних країнах, де під політикою мався на увазі цілковитий контроль держави над усіма сферами діяльності людини.

Тому головний скандал цьогорічного Каннського фестивалю спантеличив усіх, навіть тих, хто до його винуватця – режисера Ларса фон Трієра – теплих почуттів ніколи не мав. Така вже людина цей похмурий данський геній, якому ще в молоді літа хотілося привертати до себе увагу чим завгодно, аби тільки привертати, тому так по-дитячому марнославно у 20 років він обзавівся пишною приставкою «фон». Відтоді став лауреатом усього, чого тільки можна, але досі впевнений, що без скандальних витівок його любитимуть менше.

І тому на прес-конференції після своєї нової стрічки «Меланхолія» почав верзти такі нісенітниці, що журналісти навіть не здивувалися, а почервоніли від сорому. І Гітлера він розуміє, і Ізраїль йому як колючка в оці, і можете вважати його нацистом...

Потім схопився за голову й заходився вибачатися. Керівництво фестивалю сердито прийняло вибачення і, витримавши невелику паузу завдовжки в ніч, оголосило його персоною нон ґрата. І гірше за це – хоч помри – вигадати не могло. Поза благонадійності, в яку стали французи, насправді виявилася позою рака для всього світового співтовариства, ганебною поступкою ненажерливій жабі політкоректності, яка, до речі, цього разу ні про що не просила.

Ніхто не заперечує – стежити за своїми словами треба. І якщо вже не стримався, то май смирення відповідати за них. Ось тільки мова зараз не про Трієра з його неврастенічними витівками, а про те, як вдалося цілому величезному, найпрестижнішому фестивалю, найулюбленішому з улюблених, найвідважнішому з відважних, найнезалежнішому з незалежних прогнутися перед політиканством. Адже політкоректність насправді є не чим іншим, як інакше позначеним девізом життя чеховської людини у футлярі Бєлікова: «Як би чого не вийшло». І якщо вже оплот світового якісного кіно йде на повідку в послідовників Бєлікова – значить мистецтво все менше почувається вільним. Шкода.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено