Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
20 травня, 2011

Горбатенька

Думка написати цю статтю з’явилася несподівано

Якось я прийшла в гості до своєї подруги й почула, як її дочка-другокласниця готує домашнє завдання. Сердешна дитина щось бубоніла собі під ніс, раз у раз затинаючись і тяжко зітхаючи.

- Катю, - суворо наказувала дівчинці мама, - перестань зітхати й прикидатися! Ну що це з тобою сьогодні? Невже так важко врешті вивчити цей уривок?! Он ти цілу книжку «Улюблених віршів» знаєш напам’ять, а тут кілька абзаців вивчити не можеш.

- Так то ж вірші, вони цікаві й веселі, а це я вчити не хочу! – і дитина гірко заплакала.

- Оце другий день мучимось, - пожалілася подруга. – Задали вивчити уривок з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні» Панаса Мирного.

Я здивовано перепитала:

- Ти нічого не переплутала? Ми ж цей товстелезний роман вивчали в класі десятому.

- Ні, все правильно. За програмою другокласники мають розповісти напам’ять той епізод, де малого Чіпку мучать і штурляють сільські діти і бідолашний хлопчик страждає і плаче через біль і приниження.

- Нічого собі завдання, - здивувалася я, - у вас що, школа якась особлива - з легким ухилом до мазохізму?

Однак подруга моя зовсім не була схильна до жартів. Вона принесла підручник і показала оповідання видатного педагога Василя Сухомлинського під промовистою назвою «Горбатенька».

- Ось візьми і прочитай, воно маленьке, - подруга тицьнула мені в руки підручника, а сама пішла втішати заплакану доньку.

І я прочитала:

«Клас розв'язував задачу. Учні схилились над зошитами. Коли це у двері хтось тихо постукав.

—    Відчини двері й подивись, хто там стукає,— мовив учитель.

Чорноокий хлопчик, що сидів за першою партою, живенько відчинив двері. До класу зайшов директор школи з маленькою дівчинкою. Тридцять п'ять пар очей впилися в незнайому дівчинку.

Вона була горбатенька.

Учитель затамував подих і повернувся до класу. Він дивився у вічі пустотливих школярів і мовчки благав: хай не побачить дівчинка у ваших очах ні подиву, ні насмішки.

У їхніх очах була тільки цікавість. Вони дивилися на незнайому дівчинку й лагідно всміхалися.

Учитель полегшено перевів дух.

—    Цю дівчинку звуть Оля,— сказав директор.— Вона приїхала до нас здалеку. Хто поступиться їй місцем на першій парті? Бачите, яка вона маленька?

Усі шість хлопчиків і дівчаток, що сиділи за передніми партами, піднесли руки:

—    Я....

Учитель був тепер спокійний: клас витримав іспит».

Прочитавши цю невеличку психологічну замальовку, я відклала книжку і глибоко замислилася. З одного боку, було зрозуміло – автори підручника керувалися шляхетною метою – навчити дітей співчуттю, тактовності й доброті. Але чому восьмирічні дівчата і хлопчики, читаючи цей текст, мають перейматися почуттями дорослого чоловіка і дивитися на «горбатеньку» його очима? До речі, чому автор вживає цю зменшувальну – чи то солоденько-фальшиву, чи то ледь зневажливу форму? Якщо вже він звертається до такої дражливої й делікатної теми, як дитяче каліцтво і адаптація хворої дитини у школі, то казав би вже просто й чітко: «горбата»!

В цей час із дитячої кімнати почувся голос Каті:

- Мамо, а чого діти дражнили того хлопчика, Чіпку, байстрюком? Що таке «байстрюк»?

- Ну… це така нещасна дитина… у якої немає і ніколи не було батька, - затинаючись, пояснила дитині подруга.

- І у нас немає тата, - сумно сказала Катя, - то я теж байстрюк і мене теж на вулиці і в школі будуть обзивати?

Я зрозуміла, що ситуація виходить з-під контролю моєї подруги, яка і справді виховує дочку сама, і запропонувала:

- Дівчата, а чи не зробити нам невеличку перерву. Я, між іншим, принесла тортика.

А потім, коли ми вже пили чайтортом я, дивлячись на свою розгублену подругу та її замислену дитину, хитро запитала:

- Мала, а ти пам’ятаєш, що Гаррі Поттера також дражнили і навіть лупцювали? І в нього не тільки тата, а й мами не було.

Доїдаючи великий шматок торта, Катя радісно закивала головою – Гаррі Потербув її улюбленим героєм.

- Але ж він не став через це поганим. Навпаки – тільки він зміг перемогти злі чари Волдеморта, і всі друзі його любили і захоплювалися ним!

Розумію, мабуть це було непатріотично. Певно, мені слід було б навести приклад з рідної української літератури. Але в цей момент для мене головним було вибити з голови цієї маленької і дуже хорошої дівчинки думку про те, що вона ущербна, «горбатенька». А найпростіше й найуспішніше це можна було зробити, посилаючись на складну долю юного чаклуна – найбільшого авторитета для київської другокласниці.

Після цього невеселого епізоду я почала згадувати уроки мови й літератури в моїй, ще радянській, школі. Класична українська література мала переконати радянського школяра в тому, що українець завжди був «гнаний і голодний», його визискували, уярмлювали, гнобили й окрадали. У подертій свитині сунув  він крізь віки, аж поки, врешті, не звершилася Велика Жовтнева Революція і: «Щасливі діти в нас ростуть,/ немов садки зелені./ Нехай же за мету візьмуть/такими буть, як Ленін…».

Але при всій своїй занудності ті підручники були написані й оформлені професійно. Можливо, це пояснювалося тим, що в Країні Рад у відповідальних дядечок з Міністерства освіти не було спокуси отримати «відкат» від видавництва, котрому перепаде ласий шматок у вигляді держзамовлення на підручник. Існувало єдине, офіційно затверджене, видавництво «Радянська школа» - воно й друкувало усі підручники для українських шкіл. Нині ж ситуація докорінно змінилася. Уявіть собі, що означає замовлення на мільйонний тираж шкільних книжок? Пристрасті вирують, бюджетні мільйони течуть невпинним потоком і під міністерськими будівлями з’являються все крутіші й крутіші тачки.

Пам’ятаючи про те, як дівчинка Катя на моїх очах долучалася до вивчення красного письменства, я почала уважніше приглядатися до підручників з української мови та літератури і вжахнулася. Не дивуйтеся, але найбільше мене вразили не тексти та завдання, а їх оформлення. Убогість, дилетантство, поєднане з дикою претензійністю, характерні для ілюстрування багатьох українських навчальних посібників. Навіть тих, де на титулі можна прочитати: «Підручник здобув перше місце на Всеукраїнському конкурсі підручників Міністерства освіти і науки України»! Йдеться про підручник «Рідна мова» для 5 класу загальноосвітніх навчальних закладів(Київ «Освіта України» 2005). Вже сама обкладинка викликає непереборне бажання сховати це «джерело знань» у найтемніший куток. Фрагмент монументальної картини Феодосія Гуменюка на патріотичну тему, новаторські особливості якої навряд чи можуть оцінити п’ятикласники, видавці вирішили підсилити. Тому прямо по строкатих зображеннях людей, хаток і лелеки, схожого на пляшку з тоненьким шлангом нагорі, ядучо-жовтою барвою написано «Рідна мова». Але й цього натхненним дизайнерам здалося замало і картину «збагатили» фотомонтажем – троє діточок, розташувавшись десь між гандрабатою жінкою у вишиванці та бройлерного розміру лелекою, розмальовують фломастерами повітряні кульки. Та й на цьому не зупинилася творча фантазія художніх редакторів – на четвертій сторінці обкладинки на тлі все того ж огрядного лелеки стоїть натоптаний чоловік у вишиванці з книжкою в руках і палко про щось розповідає групі допитливих підлітків.

Але, повертаючись від форми до змісту сучасних підручників з літератури, я вже вкотре запитую: «Чому ж наші діти мають читати про страждання, муки та розпач?» Я дуже люблю творчість Євгена Гуцала, за останні роки впорядкувала чотири книжки його оповідань та новел, написаних для дітей. Повірте, серед них є дуже різні і за змістом і за тональністю – сумні і веселі, романтичні та іронічні.  Тож чому серед сотень оповідань Гуцала до шкільної програми п’ятого класу увійшло єдине - дуже сильне і трагічне оповідання «Лось»? Справді, діти, читаючи його, плачуть, але тут не йдеться про очищення, катарсис. В дитячих душах залишається розпач і безнадія. Адже в оповіданні йдеться про те, як на очах двох хлопчиків, які щойно з величезними труднощами врятували з крижаної води лося, його безжально вбивають.

І ще. Завершуючи роздуми на цю невеселу тему, я пригадала одну  цікаву історію. Якось двоє українських ентузіастів-педагогів, потрапивши до Франції чи то в рамках обміну фахівцями, чи то в якийсь інший спосіб, вирішили долучити французьких школярів до нашої літератури. Тож енергійні філологи вийшли на відповідних французьких працівників освітньої установи й запропонували їм підготувати оглядовий курс з української літератури для французьких шкіл.

- А чого ж, - погодилися французи, - можна спробувати. Тільки підготуйте нам короткі анотації тих творів.

Наші ентузіасти взялися до роботи і вже незабаром на столі в освітян лежали готові програми. Французи їх прочитали і схопилися за голови:

- Та ви що, хочете, щоб нас посадили за знущання над дітьми? – обурилися вони. – У ваших програмних творах суцільні жахіття – людей мучать, принижують, убивають. Не лише дорослих, а навіть дітей мордують, лупцюють і всіляко принижують! Хіба можна таке читати школярам? Ви ж їх змалечку програмуєте на поразку! Прищеплюєте їм комплекс меншовартості!

Самовіддані популяризатори рідного слова образилися і, похнюпившись, вирушили додому безкарно продовжувати цей садо-мазохістський експеримент над своїми рідними українськими учнями…



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено