2 жовтня

Від міфу до реальності

Донбас — це не міф. Це складний клубок міфів, переплетених між собою. Вони живуть, відмирають, конкурують один з одним.
Матеріал друкованого видання
№ 39 (567)
від 27 вересня

 Російсько-українська війна, ареною якої якраз і стали донецькі степи, розвіяла деякі старі міфи та породила чимало нових. Пересічній людині легко заплутатися в цьому. Ми часто оперуємо поняттями: Донбас радянський, інтернаціональний, Донбас проросійський, сєпарський, Донбас шахтарський, Донбас кримінальний, Донбас Януковича, Донбас промисловий, Донбас порубіжний… Тепер — Донбас окупований, Донбас визволений.


Чи існує взагалі український Донбас, чи це регіон, де засіли тільки росіяни, які ненавидять Україну, тож їх треба відокремити від нас, як дехто твердить, зокрема знаний письменник Василь Шкляр? Є міфи, але є й реальність. Якщо побіжно, то реальність проста: на Донбасі всі (незалежно від походження) їдять борщ, а не щі, та «гакають» і «шокають», а не «ґаварят» і «чтокают». Якщо серйозніше, то справді: це досить яскравий регіон, де населення не встигло вистоятися, вибродити, як молоде вино, з багатьма протиріччями, характеризується багатонаціональністю, строкатою релігійністю, де ще міцний пострадянський світогляд, адже саме тут був плацдарм й інкубатор «нової радянської людини». Також великий Донбас (Донецька й Луганська області) географічно скроєно (не вельми доладно) з кількох регіонів: Слобожанщини, Приазов’я і, власне, Донецького кряжу.

 

Читайте також: Донбас після війни. Бачення правозахисників


Літератори — освічені люди, тому їм немає потреби нагадувати, що Донеччина — це край, де народилися та жили автор знаменитої пісні «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…» Михайло Петренко, поет Микола Чернявський, діяч Української Центральної Ради Микита Шаповал, письменник Спиридон Черкасенко, ініціатор українізації Микола Скрипник, поет Володимир Сосюра, співак Анатолій Солов’яненко, академік Іван Дзюба, Святійший Патріарх Філарет (Денисенко), письменник Сергій Жадан та чимало інших осіб, чия українськість не викликає сумніву. Таким яскравим списком може похвалитися не кожен наш регіон. Також не забуваймо, що донбасівцями є герої Небесної сотні та тисячі добровольців, вояків, які віддали своє життя в обороні рідного краю від московської навали. А як викреслити свідомих громадян, які вийшли на площі в Донецьку під синьо-жовтими прапорами 28 квітня 2014 року?


Путінська окупаційна «русская весна» захлинулася на Донбасі. У моєму краї населення не виявило належного ентузіазму, вгледівши російські триколори, танки й БТРи на своїх вулицях. Однак Донбас — це не Крим. Тут план кремлівських стратегів провалився, довелося міняти все на марші, напряму заводячи регулярні війська РФ та призначаючи московських гауляйтерів. У нас не всі були готові належним чином боронити український суверенітет, але ще менше людей хотіло йти за Росію. Майже два місяці під держустановами міст і містечок Донбасу всі спостерігали таку картину: всередині приміщення десяток озброєних людей, які приїхали з Росії, та зо два десятки екзальтованих бабусь зовні. Плюс батюшка зі служками Московського патріархату — ще та зондеркоманда «русского мира». Усі інші штурми та блокування українських військових — інспіровані та проплачені акції спецслужб Росії. Так званий референдум став апофеозом фальшування та абсурду.

 

Легше докопатися до покладів кам’яного вугілля, ніж до всіх закапелків донецької ментальності. Тут потрібно мати японське терпіння, витримку та вміння зосереджуватися на деталях


Донеччина багатогранна. «У нас на Данбасє на украінском нє разгаварівают. Ти нє настаящій данєцкій», — доводилося мені чути. Особливо в часи Януковича, коли «землячки» посунули в столицю косяками. На цю фразу я завжди відповідав запитанням: а де поховані твої бабуся, дідусь? І майже завжди людина ніяковіла, а потім виявлялося, що де завгодно, лише не в нашому краї. Я ж у відповідь казав, що мої пращури не є зайдами, можу показати могили мого діда, прадіда та прапрадіда. Тож про що дискутувати з перекотиполем? А перед самою війною я був на Донеччині та, щоб не привертати до себе зайвої уваги, намагався говорити російською, але майже завжди чув у відповідь: «Говорітє на украінском — ето нам так нравітся!».


Ще на початку 1990 років я, ще школяр, нерідко ходив у вишиванці, яку купив мені дідусь у художньому салоні на вулиці Артема в Донецьку, та із синьо-жовтим значком. Був тоді активістом «Просвіти», дописував до україномовної донецької газети «Східний часопис». І ніякої агресії в ті досить непрості часи, коли могли й просто так надавати по голові, надивившись перших бойовиків у відеосалонах, я не відчував. Хіба часом виникало здивування, цікавість.
Легше докопатися до покладів кам’яного вугілля, ніж до всіх закапелків донецької ментальності. Тут потрібно мати японське терпіння, витримку та вміння зосереджуватися на деталях. Саме такі риси має знаний дослідник Гіроакі Куромія (автор книги «Свобода й терор у Донбасі»). «Донбас — найвищою мірою українська земля», — каже професор і наголошує, що для цього регіону демократія, свобода, егалітаризм також є національною ідеєю, як і для решти земель. Він однозначно стверджує, що конфлікт у цей край принесла Росія, і для нього український Донбас — це беззаперечна реальність, як і неминуче та необхідне повернення його в Україну.

 

Читайте також: Миротворці, будівельники та бухгалтери


Не заперечуватиму, мені знайомі з дитинства бравурні, але дещо штучні та фальшиві фрази «Донбас нікто нє ставіл на колєні» та «Донбас порожняк нє гоніт». Їх уже зачовгали регіонали, а тому видаються значно щирішими рядки Володимира Сосюри: «Шумлять сади над брегетами в моєї юності краю. Де я не був, а все ж думками лечу в Донеччину мою». Упевнений, що ближчими вони є й цілому поколінню наших співгромадян (по обидва боки лінії розмежування), які народилися в Донецькій та Луганській областях і прагнуть кращого, європейського, майбутнього для себе та своїх нащадків. Легковажити Донбасом гріх. Навіть неслухняних дітей не виганяють із хати. Як писав іще один великий донеччанин, Василь Стус: «Доля Донбасу — це майбутня доля України».