3 вересня

Цивілізаційна місія і я

Недавно дивився телевізійне інтерв’ю з польським істориком, професором Варшавського університету Гієронімом Ґралею. Учений красномовно і з ерудицією спростовував думки, які час від часу з’являються в Україні й трактують польсько-українські історичні зв’язки з позиції колоніалізму
Матеріал друкованого видання
№ 35 (563)
від 30 серпня

Професор Ґраля ― це ще й мій колега, коли ми обидва працювали дипломатами. Він — як директор Польського інституту в Москві, а я — як директор Польського інституту в Києві. Якби не той спільний досвід презентації сучасної, європейської своїм духом Польщі, я, напевне, не звернув би уваги на телевізійне інтерв’ю ще одного польського історика, який намагається поправити те, що просто не піддається поправі ― «за визначенням».

Читайте також: Велика шахівниця польсько-українських відносин

Згідно з енциклопедією Польського наукового видавництва, колоніалізм ― історичне явище, яке полягає в опануванні та утриманні політичного й економічного контролю однієї країни над іншими з метою їх експлуатації.

Унаслідок підписаної 1569 року Люблінської унії польська корона вступила в політичний союз із Великим князівством Литовським, результатом якого стало створення однієї з найбільших держав в історії Європи — Речі Посполитої двох народів. Той політичний акт визначав приєднання до корони розлогих територій (згодом — південно-східних воєводств), де тоді правили литовці. Це означало, що значна частина земель, які сьогодні становлять Україну, стала об’єктом дедалі більшої польської економічної експансії, нині такий процес називають колонізацією.

Як саме Польща колонізувала Україну? На думку соціолога Яна Сови, той процес можна порівняти з британською колонізацією Індії. В обох випадках активними колонізаторами були суспільні еліти (землевласники). З одного боку, з території корони прибувала польська шляхта й купувала землю (разом із селянами), а з другого ― місцева руська шляхта, яка володіла в тому регіоні великими земельними масивами, дедалі швидше полонізувалася.

Читайте також: Як зустрілися дві Русі

«Креси» можна назвати «польськими» тільки в тому разі, якщо, дотримуючись думки Нормана Дейвіса, розуміти «польськість» аналогічно до «британськості», тобто як своєрідну ієрархічно вищу багатоетнічну й багатокультурну суспільно-політичну ідентичність. Ту «польськість» теж будували ― подібно до «британськості», ― спираючись на силу.

«В етнічному та культурному аспектах поляки на так званих «кресах» становили незначну меншість. Насправді й польська присутність на тих територіях, і спосіб функціонування їх у сьогоднішній культурі та публічному дискурсі мають усі економічні, політичні та соціальні ознаки постколоніального стану» (Ян Сова, «Фантомне тіло короля»).

Згідно з дослідженнями французького історика Даніеля Бовуа («Український трикутник: шляхта, царат та народ на Волині, Поділлі й Київщині, 1793–1914 роки»), значна частина українських орних земель перебувала в руках поляків або полонізованої шляхти, іншими словами, у руках «польських панів». Ще за доби поділів Речі Посполитої наприкінці XVIII століття близько мільйона українців були власністю сімох тисяч польських землевласників, з-поміж яких 200 найбагатших мали аж півмільйона душ.

Польська колонізація України, як і британська — Індії, замість цивілізації несла із собою ще більші варварство та утиски. Такий стан вимагав раціонального пояснення, і його забезпечила сарматська ідеологія.

Читайте також: Архітектор сокальського кордону

У XVII столітті шляхта почала ототожнювати себе з потомками згаданого в Плутарха стародавнього племені сарматів. Вважали, що ця народність колись підбила під свою руку край слов’ян і підпорядкувала собі його селянську людність. Цей міф про походження допоміг запровадити символічний поділ на народжених у шляхетському стані (які становили близько 10% суспільства) й місцевий селянський люд. Тому шляхта була не тільки краща від нього, а й немов виліплена із зовсім іншої глини.

Популярне в Америці погордливе означення африканських невільників, похідне від латинського слова niger, тобто «чорний», має приголомшливу семантичну кореляцію з польським словом czerń — збірною назвою, яка в мові сарматів означає руську людність України з нібито непокірною й бунтівливою вдачею.

Холодний розрахунок, із яким відмовляли в доступі до освіти та культури, прагнучи обернути поневолене населення на людські інструменти, аж надто вже нагадує порядки, поширені в Бельгійському Конго.

Так було, і жоден професор не заперечить цього. То був наслідок радше колонізаційної політики, ніж виконання цивілізаційної місії.

Отже, що можна зробити в такій ситуації? Нам лишається тільки вільним від емоцій способом досліджувати факти й процеси, що, навіть як ізольовані явища, зберігають пізнавальну цінність, а нерідко ― й моральну. Мушу визнати, що вагому участь у цьому процесі можуть узяти й історики за умови, що «деідеологізують» свої методи досліджень, бо «деідеологізувати» себе самого незмірно важко.

Я перебуваю в тій виграшній ситуації, що не є ані істориком, ані соціологом, ані антропологом, ані політологом, ані будь-яким іншим професійним теоретиком, хоча користаюся з досліджень і роздумів усіх згаданих вище фахівців. Я найзвичайніший у світі виразник своїх власних інколи внутрішньо послідовних, інколи менш послідовних думок. Якщо усвідомлюю, що я потомок полонізованих поляками русинів, то висновки професора Ґралі, мовляв, це неможливо, бо ніякої колонізації не було й не могло бути «за визначенням», — не змінять мого самопочуття на краще, бо кривдники ніколи не зрозуміють своєї жертви. Навіть якщо колонізація могла бути для когось водночас і цивілізаційною місією.

Наслідком цього всього є те, що ми, мабуть, ніколи не дочекаємося ані цілісної теорії колоніалізму, ані загальновизнаних методологічних рамок дискусії про нього. Тож погодьмося з тим, що дійти згоди ми не можемо ― «за визначенням», як міг би сказати професор Ґраля.