5 липня

Шагренева шкіра російського лібералізму

Як «зручно» трапився чемпіонат світу з футболу: він ніби підвів риску під усіма останніми сподіваннями не те що на здоровий глузд російської влади (здорового глузду на підконтрольних Кремлю територіях давно не лишилося), але хоча б на її можливу стурбованість про власне обличчя в очах міжнародної спільноти напередодні чемпіонату.
Матеріал друкованого видання
№ 27 (555)
від 5 липня

Єдине, що можна тепер сказати, — це сумне «ха-ха-ха». Куплений чемпіонат світу виправдав усі сподівання Кремля: наплив іноземної пуб­ліки — уболівальників та журналістів, нехай навіть переважно з Латинської Америки й Африки, — показав, що Росія не лишилася в ізоляції. Галасливі гості створили в Москві та «чемпіонатських» містах подобу свята, не розуміючи, що, по суті, вони вирішили долю Сенцова й 64 українських політв’язнів у російських тюрмах.


Чемпіонат був останнім бастіоном. «До чемпіонату випустять», «не ганьбитиметься ж Путін перед світом напередодні чемпіонату», «Кремль захоче зберегти обличчя напередодні чемпіонату» — все це автоматично проговорювали ті, хто чудово знав, що Кремль втратив обличчя давно, а «ганьбитися» в розумінні нормальної людини означає зовсім не те, що в розумінні Путіна. Хтось узагалі у своїх мріях зайшов так далеко, що всерйоз уявляв собі бойкот чемпіонату в разі трагічної розв’язки голодування Сенцова. Ха-ха-ха.


Чемпіонат розв’язав Кремлю руки остаточно. Утім, руки він собі давно розв’язав сам, і по приклади далеко ходити не треба, але ЧС-2018 поставив крапку у можливих сумнівах Путіна і Ко: відв’язатися по повній чи все ж таки поводитися трохи скромніше? Виявилося, світова спільнота, на яку лишалася ще маленька надія, готова проковтнути будь-який плювок Кремля. Він дуже добре знає, що таке Божа роса. Йому докази присутності російських військ на Донбасі — він усміхається Божій росі. Йому плюють в обличчя доказами вини в катастрофі малайзійського Boeing — йому знову Божа роса. Європарламент вимагає звільнити Сенцова — у відповідь лише глумлива посмішка. Віднині все дозволено. Бойкот чемпіонату — це було єдине, чого бодай трохи боявся Кремль, не бажаючи попасти на гроші й заодно відчути себе ізгоєм. Цього не сталося. І Кремль закусив вудила настільки, що відмовився відгукнутися на пропозицію України обміняти 23 ув’язнених українців на 23 росіян.

Чемпіонат розв’язав Кремлю руки остаточно. Утім, руки він собі давно розв’язав сам, і по приклади далеко ходити не треба, але ЧС-2018 поставив крапку у можливих сумнівах Путіна і Ко: відв’язатися по повній чи поводитися трохи скромніше?


Тим часом повільною смертю помирає Олег Сенцов. Те, що він погодився на підтримувальну терапію, нічого не означає, крім того, що помиратиме він довше. Разом із Олегом у Росії конає й сама Росія, просто про це не всі здогадуються. Країна, позбавлена співчуття та бодай крихти здорового глузду, стає просто територією з певною кількістю населення. Якщо зараз, не дай Бог, Олег помре, у Росії нічого не станеться. Буде мітинг, який швидко розгонять дубинками, і кілька людей опиниться за ґратами. Будуть заяви Європарламенту та української влади, незадоволено поморщиться Макрон і щось пробурчить Меркель. Але Кремль не впаде під натиском озлобленого натовпу, Путін не піде у відставку, а Мєдвєдєв, прокинувшись, пробекає щось про користь посилення санкцій для російської економіки. Далі буде мляве обурення ліберально налаштованої частини суспільства.

 

Читайте також: Лібералізм: свобода як ідеологія чи постійний вибір

 

Але враховуючи, що суспільства як такого в Росії теж не лишилося, то його ліберально налаштована частина більше схожа на налякану неоднорідну купку маргіналів, які до того ж безперестанку між собою собачаться. Перемога російської збірної над іспанською та вихід РФ у чвертьфінал розбили на ще дрібніші шматочки цей уламок демократичної Росії, яка тихо сконала при народженні майже 30 років тому. Ті, хто ще тиждень тому голосно повідомляв громадськість про необхідність бойкотувати чемпіонат, раптом одразу після перемоги російської збірної забули про свої незадоволення та надії, злившись зі щасливим хором уболівальників. Політики-демократи на кшталт Льва Шлосберґа виступили з програмними заявами про те, що можна не любити Путіна, бажати звільнення Сенцову й водночас тішитися з перемоги російської збірної. На тих, хто не зрадів, пригадавши ще недавні заклики до бойкоту з вуст тих, хто сьогодні зайшовся в гордовитому екстазі, вилили гекалітри образ, звинувативши в егоїзмі. Спроби нагадати, що це чемпіонат на крові, викликали хіба що люте обурення. «То що тепер? Футбол узагалі заборонити?! А футбол у чому винен?!» — заричали вболівальники з учорашніх лібералів.

 

Читайте також: Російський ліберальний імперіалізм


Футбол, звісно, не винен. Як не винен Христос у тому, що під його іменем велися криваві хрестові походи. Як не винен Аллах, з іменем якого на устах врізається в натовп вантажівка. Не винен Маркс — він хотів як краще. Не винен той рядовий німець, який запускав газ у камеру: «Я не вбивав, я тільки рубильник вмикав». Не винні спорт та Олімпійські ігри 1972 року, що тривали, незважаючи на вбивство ізраїльських заручників.


Звісно, не винні ті, хто ні на йоту не хоче відмовитися від улюбленої розваги. Зрозуміло, що коли ти, особисто ти бойкотуєш чемпіонат, Путін не випустить Сенцова. І не залишить у спокої Донбас. І Крим не поверне законному господарю. Тому можна написати пост у Facebook про підлість ЧС та російської влади у світлі цього чемпіонату, перепостити чергову чудову картинку Андрія Єрмоленка на тему «футбол і кров», а потім закрити ноутбук, увімкнути телевізор і заволати «оле-оле-оле-оле!».  А так, звісно, ніхто не винен. Тільки шагренева шкіра стала ще менша.