10 червня

Український авангард forever

У січні 1928 року в редакцію харківського журналу «Нова генерація» поштар приніс листа із закордонними штемпелями. Це не було якоюсь дивиною: видання передплачувало багато іноземної преси. Але той лист усіх схвилював: він надійшов з Італії, від редактора органу італійських футуристів часопису Noi.
Матеріал друкованого видання
№ 23 (551)
від 7 червня

Художник-футурист Енріко Прамполіні писав українським колегам: «До редакції журналу «Нова генерація». Товариш Деслав сповістив мене, що ваш журнал представляє нову розумово-артистичну течію сучасного мистецтва України. Прийміть мої дружні вітання й побажання на все найкраще. Був би дуже радий стати за співробітника у вашому журналі».


У 1925–1937 роках Прамполіні жив у Парижі, де спілкувався з кінорежисером українського походження Еженом Деславом (справжнє ім’я — Євген Антонович Слабченко). Італієць багато співпрацював з авангардистськими угрупованнями Німеччини, Чехії, інших європейських країн. Він і зацікавився українським футуризмом, який не ототожнював ні з російським, ні з радянським.

 

Читайте також: Хроніка короля футуропрерій


1929-го Деслав зняв фільм «Монпарнас», у якому самих себе зіграли Філіппо Томмазо Марінетті, Луїс Бунюель, Енріко Прамполіні, Луїджі Руссоло. Поруч із ними було місце й Михайля Семенка, якби не політика радянської влади — тотальна культурна колонізація й геттоїзація під маскою сталінської національної політики, епоха «щільно зачинених дверей».


«Новій генерації» вдалося прослизнути в їхню щілину, коли вони вже ось-ось мали зімкнутися. Того пам’ятного 1928 року про український авангард дізналися не тільки в Італії, про нього говорила вся Європа.


Із травня до жовтня 1928-го в німецькому Кельні проходила Всесвітня виставка преси (Internationalen Presse-Ausstellung). Величезний радянський павільйон привертав увагу відвідувачів: на вході в чотирьох арках між колонами світилися гігантські об’ємні неонові літери USSR. Новітній конструктивістський дизайн приміщення розробив художник Ель Лісіцький за участю Серґєя Сєнькіна й Ґустава Клуціса. Про нього — і про дизайн, і про Лісіцького — написано безліч досліджень. Однак ви можете скільки завгодно ґуґлити, але не знайдете в інтернеті нічого про українську експозицію в цьому павільйоні. А вона була! І була дуже крута.

коли сьогодні запитують, що Україна може дати Європі, не треба далеко шукати. Нам немає чого соромитися й плекати комплекси меншовартості, ми дали світові український авангард, однак тепер наше завдання — «відвоювати» його в російської культури, чітко позначивши національність


Тим українським відділенням у Кельні можна пишатися й досі, бо ще жоден міжнародний ярмарок, у якому брала участь Україна (аж до останніх виставок у Франкфурті), не перевершив дизайнерської розробки 1928-го. Автор експозиції — художник і сценограф Вадим Меллер, голов­ний художник театру «Березіль» — побував у Кельні й на власні очі переконався, що вітчизняний авангард не тільки не пасе задніх, а, як і належиться авангарду, перебуває попереду європейського й світового мистецтва.


Експонати для відділу виконав Василь Єрмилов. Насамперед це серія з 20 альбомів «Ukraine», у яких були дерев’яні обкладинки, обтягнуті плахтами з різними малюнками для кожного видання. Крім книжок «Робселькор України», «Аграрна революція», «Курорти й будинки відпочинку» та інших там були окремі альбоми ВУФКУ, «Березоля», Театру імені Івана Франка, урядової газети «Вісти». Ще Єрмилов зробив для експозиції великоформатні заводські стінгазети «Генератор» (1927) і «Канатка» (1928), майстерно застосувавши фотомонтаж.


Про роботи Меллера і Єрмилова для виставки в Німеччині писали «Нова генерація» й журнал «Авангард», сповіщала вся преса України. Художник Василь Седляр так закінчив свою статтю про колегу: «Я вітаю Василя Єрмилова й бажаю йому побувати за кордоном». На відміну від Меллера митця в Кельн не пустили.

 

Читайте також: Карати не можна помилувати


А незабаром двері остаточно й наглухо зачинилися. Український авангард перебрався на горища, забився в шухляди столів, припадав пилом по закутках. У широкий світ він потрапляв анонімно, не повідомляючи імен і прізвищ, як безликий, але модний совєтський авангард. Так-так, радянським його вже ніхто не називав, а тим паче українським. У 1979 році Ірина Семенко, російський літературознавець, донька Михайля Семенка, під псевдонімом Лео Кріґер видала в німецькому Вюрцбурзі двотомник віршів свого батька. В Україні книжку поета наважилися випустити тільки 1985-го. У каталогах радянських і міжнародних виставок фігурували Олександр Богомазов, Вадим Меллер, Василь Єрмилов, Анатоль Петрицький, але українського авангарду наче й не було в історії світового мистецтва: його владно підім’яв під себе й привласнив російський авангард.
У 2016 році дизайн українського стенду на 68-му Франкфуртському книжковому ярмарку виконали в єрмиловському стилі, й він мав неабиякий успіх. Тож, коли сьогодні запитують, що Україна може дати Європі, не треба далеко шукати. Нам немає чого соромитися й плекати комплекси меншовартості, ми дали світові український авангард, однак тепер наше завдання — «відвоювати» його в російської культури, чітко позначивши національність.


Українські авангардисти створили мистецтво, зрозуміле всьому світові без перекладу, яке долає часові межі й географічні кордони. Це було мистецтво дуже, сміливе та молоде, і час над ним не владний: його енергія захоплює й нас сьогоднішніх.