17 червня

Відмирання родини

Дискутувати про родинні цінності не набагато легше, ніж про амністію бойовиків.
Матеріал друкованого видання
№ 22 (550)
від 31 травня

І це в принципі нормально, бо дискусія можлива лише тоді, коли є простір для компромісів, але там, де йдеться про цінності, компроміси якраз неможливі. І хоча сторони завжди фехтують аргументацією, цінності тримаються не на ній. У них набагато більше від віри, ніж від раціонального переконання. Тож не дивно, що суперечки щодо цінностей зазвичай нагадують розмову глухого зі сліпим по зіпсутому телефону й максимум, чого вдається досягти, — це хистка угода про ненапад. Тому цього разу залишимо ціннісні моменти за дужками й поговоримо про практики. Сьогодні нерідко можна почути, що традиційна родина відмирає і ми ось-ось опинимось у світі, де люди співіснують в інших формах і на інших засадах. Що ж, кілька століть тому архаїчна розширена сім’я справді поступилася місцем сучасній, нуклеарній, і хтозна, що ховається в мряці дня прийдешнього. Але поки що прогнози про «відмирання родини» нагадують ранньобільшовицькі фантазії про стосунки, позбавлені «буржуазних умовностей» включно з моногамією. Для них це було так само невідворотно та історично зумовлено, як перемога всесвітнього пролетаріату. Як говориться в приказці, якби свині крила, вона б і небо зрила. Ті, хто ховає сім’ю сьогодні, також помиляються. Безперечно, українська родина перебуває в серйозній кризі, проте її спричинюють не цивілізаційні зрушення, а ситуативні соціально-економічні обставини.


Так, наші прадіди та прабабці зазвичай одружувалися й народжували дітей в умовах, які сьогодні вважаються мало не жебрацькими. Але то радше від безвиході, ніж від вродженої схильності до аскетизму. А сучасні уявлення про гідне забезпечення мало відповідають українським економічним реаліям. Передусім українську родину нищить недоступність інфраструктури. Йдеться про такі фундаментальні речі, як, наприклад, житло. За статистикою, лише третина молодих сімей в’є своє гніздечко на власних квадратних метрах (див. Тиждень № 6/2018), а решта змушена тулитися разом із батьками або орендувати житло.

поки що прогнози про «відмирання родини» нагадують ранньобільшовицькі фантазії про стосунки, позбавлені «буржуазних умовностей». Безперечно, українська родина перебуває в серйозній кризі, проте її спричинюють не цивілізаційні зрушення, а ситуативні соціально-економічні обставини

 

Перше прийнятне й можливе не для всіх, а друге в умовах нерегульованого ринку має наслідком багаторічні поневіряння, бо парам із малими дітьми орендодавці раді не більше, ніж донецьким або власникам тварин. З огляду на середній розмір зарплат левова частка молодих сімей апріорі не має шансів придбати власний куток. Виплачувати іпотеку одночасно з орендою також під силу не всім, а державні програми молодіжного житла працюють, м’яко кажучи, недостатньо ефективно. Тож разом зі штампом у паспорті молодята отримують цілу купу матеріально-побутових проблем, які погано піддаються вирішенню. Не дивно, що створювати сім’ю вони не поспішають. Народити дитину також неабияке випробування, і не лише для нервів. За оцінками фахівців, наявність однієї дитини в сім’ї підвищує ризик бідності для домогосподарства на 17%, а трьох або більше — на понад 40%.

 

Читайте також: Загибель родини

 

Окрема тема — доступ до дитячої інфраструктури: садочків, шкіл, лікарень тощо. Середня температура по палаті в нас нормальна, але внутрішня трудова міграція створює в деяких містах буквально катастрофічні диспропорції. Рік тому, за словами Володимира Гройс­мана, дефіцит місць у дитсадках становив 65 тис. одиниць. Тому я не дивуюся, коли чую чергову історію про те, що мати чи батько мусить сидіти вдома лише тому, що немає з ким полишити дитину. Я вже мовчу про випадки, коли працедавці (причому не лише тіньовики!) не бажають брати на роботу жінок із маленькими дітьми або замість декрету звільняють їх. Ніякі державні виплати при народженні всього цього не компенсують. Про кризу родини свідчить і те, що 90% вихованців українських інтернатів — сироти при живих батьках. Ті діти могли б повернутися до інституту сім’ї через механізм усиновлення, але він в Україні працює не найкращим чином: законодавчо-бюрократичні перепони вже обросли цілими кораловими рифами корупції.


І це ще не все. Відсутність проїзду для візочків, місць, де дитину можна погодувати та перевдягти, і безліч подібних «дрібниць» також нищать родину. Звичайно, хтось може сказати, що то все відмовки й що людині ХХІ століття сім’я та діти просто не потрібні, але факти свідчать про інше. Ще у 2015-му Economic Journal опублікував матеріали дослідження, де зазначалося, що починаючи з 2000 року працюючі американські жінки з хорошою освітою (ступінь магістра і вище) стали більше народжувати. Чому так? Крива народжуваності в цій групі поповзла вгору, щойно рівень зарплат дав змогу наймати нянь і користуватись іншими допоміжними послугами.

 

Читайте також: Стало відомо, скільки українців взяло участь у Марші Рівності


Б’юся об заклад: тільки-но створення родини та народження дітей перестануть бути економічною авантюрою, ситуація різко зміниться і в Україні. І річ не лише в демографії, оскільки сім’я виконує ще безліч менш очевидних функцій. Наприклад, родинні зв’язки є основною страховкою в скрутних обставинах. Так, навіть найтурботливіші родичі не зроблять тобі операції та навіть не поставлять діагнозу, проте левова частка пацієнтів виживає саме завдяки рідним, які пробивають дорогу до кабінетів світил і видобувають кошти (зокрема, на хабарі). Сім’я — це також джерело матеріальної підтримки: комусь перепадає стартовий капітал для бізнесу, комусь — можливість вчитися, не засинаючи на парах після нічної зміни тощо. Так, щось подібне можна отримати й від держави, але поки що це лише теорія. До речі, саме зав­дяки родинам виживають старші покоління, бо брак пенсії компенсують діти та онуки. Тож криза сім’ї зачіпає набагато більше сфер, аніж здається на перший погляд. Питання лише в тому, коли від правильної риторики українські державці перейдуть до ефективної практики.