4 травня

Чи має марксист підозрювати сам себе?

5 травня 2018-го виповнюється 200 років від дня народження Карла Маркса — одного з найвпливовіших і воднораз найсуперечливіших мислителів сучасного світу. Із цієї нагоди спробуймо замислитися над деякими внутрішніми суперечностями його вчення та про той вплив, який вони мали на соціально-політичні процеси

Коли сьогодні в Україні ми кажемо про марксизм і взагалі про ліві ідеології, то не можемо вдавати таку собі моральну нейтральність і неупередженість. Скажімо, західні інтелектуали дуже обережні щодо правих ідеологій. Адже західноєвропейські праві — німецькі нацисти, італійські фашисти тощо — скоювали у XX сторіччі жахливі злочини. Але між нами й Західною Європою є певна асиметрія.  Ті злочини, а може, навіть жахливіші за ті, що скоювали в Західній Європі нацисти та фашисти, на території України скоювали комуністи. Тому ми не можемо неупереджено судити про ліву ідеологію. І це те, що відрізняє нас від німців та інших західних європейців. Вони не розуміють нашого критичного ставлення, скажімо, до Маркса, тому що не мали того кривавого досвіду, тих лиходійств, якими тут займалися комуністи. Я не кажу про особисту відповідальність Маркса, а просто що це було, і в нас, на відміну від Німеччини, де відбулася денацифікація, декомунізації не сталося. Злочини комунізму не засуджені на юридичному рівні, люстрації не відбулося, тому в нас дотепер дехто з тих, хто все те скоював, і їхні політичні нащадки подеколи посідають керівні посади й навіть зазіхають на роль моральних авторитетів. Унаслідок цього ми опиняємося в аморальній ситуації.

Як на мене, за такого стану речей вартувало б розглянути марксизм як філософію підозри. Вислів «мистецтво підозри» належить Фридріху Ніцше. Саме так на початку твору «Людське, надто людське» він позначив власну філософію. Це дало підставу французькому філософові другої половини ХХ сторіччя Полю Рикеру в праці «Конфлікт інтерпретацій» писати про філософію підозри, а головними адептами її він поряд із Ніцше називає Фройда та Маркса. Сам Ніцше підозрював, що за всіма нашими раціональними діями прихована ірраціональна воля до влади або до могутності (der Wille zur Macht). Фройд намагався пояснити нашу свідомість витиснутими в несвідоме травматичними переживаннями. Маркс створив найпотужнішу критику сучасного суспільства, підозрюючи, що всі соціально-політичні процеси зумовлені нездоланними й здебільшого неусвідомленими економічними суперечностями, а головною складовою економіки капіталістичного суспільства є індустріальне виробництво. За Марксом, саме на рівні виробництва виникає відчуження людини від самої себе. Головним чинником відчуження є додана вартість, що перетворює продукт виробництва на товар, у якому відчужуються сили самого виробника. Виробник відчужується не лише від товару, а й від процесу його виробництва, а оскільки більшу частину життя він залучений до цього процесу, то відчужується й від самого себе, а зрештою й від власної людської природи. Це призводить до дегуманізації людства, а політика, релігія, наука, мистецтво й культура загалом лише відтворюють це базове відчуження на рівні соціально-політичної надбудови над економічним базисом. Головною ж формою відчуження на цьому рівні є ідеологія.

Запитуючи, чи має марксист підозрювати сам себе, я питаю про те, наскільки критичний пафос марксизму стосується самої філософії марксизму. Чи може марксистська критика ідеології бути скерована проти самої марксистської ідеології, а чи не є остання теоретичним покручем, що зумовлює соціально-політичні збочення? Чи не забракло самому марксизму самокритичності й чи не призвело це до тих жахливих наслідків, які ми пережили, — наше й попередні покоління, покоління наших батьків і дідів, — на території Совєтського Союзу? Аби відповісти на ці питання, я спробую зробити деконструкцію одного сюжету в марксизмі, який пов’язаний із поняттями «інституціалізація» та «інститут», не стверджуючи, що в самого Маркса є ці концепти.

Читайте також: Людина в радянському державосуспільстві

У чому полягає внутрішня суперечність марксизму, яка й призвела (не лише, але насамперед вона) до наслідків, які ми пережили, а може, переживаємо ще й дотепер? Якщо дуже спрощувати, то можна сказати, що для Маркса соціальні інститути — це, зрештою, механізми відчуження. Отже, вони мають бути подолані й знищені. І ось тут виникає питання: а чи не перетворюється, власне, марксизм на соціальний інститут уже в Маркса? І я сказав би, що так. Тут я беру для цієї деконструкції не найтеоретичніший його текст, але дуже показовий, — це «Маніфест Комуністичної партії». І ось там, як на мене, відбувається інституціалізація марксизму, причому у двох вимірах:

1. Упартійщення — створення Комуністичної партії, адже партія — це соціальний інститут. Створення Комуністичної партії — це інституціалізація марксизму. Маркс пише: «Настав час комуністам відкрито викласти перед усім світом власний спосіб споглядання, власні цілі, власні тенденції та самим протиставити казкам про привід комунізму маніфест партії». Тож «Маніфест Комуністичної партії» — це документ, який засвідчує створення такого інституту, як Комуністична партія. Але Комуністична партія як інститут — це форма відчуження. Ось внутрішня суперечність. Ось де Маркс сам, так би мовити, зраджує філософію підозри. З критика відчуження, яке відбувається в економічній сфері, він перетворюється на творця відчуження в політиці. Підозрюючи те, що за всіма людськими діями, зокрема політичними, криються економічні інтереси, Маркс наївно, а може, свідомо, створює потужний політичний механізм відчуження — Комуністичну партію.

Читайте також: Первинний вигляд радянського комуносоціалізму

2. Удержавлення — перетворення пролетаріату під орудою Комуністичної партії на панівний клас у державі: «Пролетаріат застосовуватиме власне політичне панування для того, щоб поступово відібрати в буржуазії весь капітал, централізувати всі засоби виробництва в руках держави, тобто організованого як панівний клас пролетаріату, і якомога швидше збільшити масу продуктивних сил».

Тож маємо два продукти інституалізації марксизму — партію комуністів і державу пролетарів. Як на мене, тут виникає внутрішня суперечність марксизму, яка зрештою й призводить до всіх жахів Совєтського Союзу. Адже саме цей аспект марксизму російські більшовики, так би мовити, і взяли на озброєння. Вони довели інституціалізацію марксизму до логічного завершення, створивши потужну політичну партію, а направду зграю злочинців і дуже потужну злочинну державу. Але не треба казати, що в Маркса цього не було. У нього те саме прописано в «Маніфесті», де він закладає умову знищення внутрішньої критичної потуги марксизму.

Читайте також: Чи пройшла Україна точку неповернення

До речі, у західній інтелектуальній традиції, як відомо, є дуже цікаве поєднання двох філософій підозри — марксизму та фройдизму. Одним із представників цього тренду був Герберт Маркузе, який у творі «Ерос і цивілізація» синтезує деякі ідеї Фройда та Маркса. Мені насамперед ідеться про його поняття доданої репресії, у якому він синтезує поняття доданої вартості Маркса та Фройдового поняття репресії, тобто витискання у несвідоме певних психічних переживань. Маркузе показує, що ми не можемо на рівні індивідуальної психотерапевтичної практики подолати репресію, поки живемо в репресивному суспільстві, де є не лише психічна, а й соціально-політична репресія. Ба більше, саме ця соціально-політична репресія зумовлює й психічну. Але умови тієї соціально-політичної репресії закладаються в «Маніфесті Комуністичної партії», адже створення партії як інституту та перетворення пролетаріату на панівний клас у державі — це також створення репресивних інструментів. А диктатура пролетаріату є інструментом доданої репресії. Це не вигадав Лєнін або Сталін, воно закладено в Маркса та є теоретичними передумовами жахливих практичних наслідків.

Я не вважаю, що будь-які соціальні інститути обов’язково є механізмами відчуження. Принаймні вони мають й інші функції. Але саме марксизм розглядає їх лише як такі механізми й, зазіхаючи на роль їхнього тотального анігілятора, створює умови для виникнення жахливого репресивного апарату — диктатури пролетаріату на чолі з комуністичною партією.

Тож можна стверджувати, що Марксова критика відчуження сама перетворюється на форму відчуження, а отже, зумовлює виникнення нового типу репресивної держави. Марксизм із діагнозу соціально-політичної хвороби перетворюється на її симптом. У творі «Після чесноти» Елесдер Макінтайр дуже влучно пише про марксистську критику ідеології: «…Загалом марксистська теорія ідеології та її численні нащадки самі є тільки ще одним набором симптомів, перевдягнених у маску діагнозу».

Нездатність марксиста підозрювати самого себе веде до перетворення марксизму з філософії підозри на об’єкт підозри, із засобу лікування хворого суспільства на жахливу соціально-політичну хворобу. Аби вилікуватися від недуги марксизму, ми маємо застосувати до нього самого мистецтво підозри.