25 квітня, 2011

Донбас: старий новий рік

Складно уявити, що могло б змусити місцеве населення відмовитися від традиційних для себе поглядів на життя, країну та природу влади
Матеріал друкованого видання
№ 15 (180)
від 14 квітня, 2011

Якщо ви, їдучи на Донбас, від початку налаштовуєте себе на зустріч із екзотикою та політичною паранормальністю, швидше за все, на вас чекає розчарування. З екзотики тут залишилися хіба що терикони, до яких, утім, швидко звикаєш. Ну і з’явився стадіон, котрий не так вражає, як насторожує (мовляв, як усе це узгоджується із соціальними стандартами регіону, а якщо ніяк не узгоджується, то чому?). У решті ви ризикуєте не побачити широко пропагованих вітчизняними ЗМІ стереотипів: за вживання державної мови на вулицях не вбивають, державні знову ж таки прапори з адміністративних будівель не зривають, та й олігархи посеред міста зустрічаються не так часто, як можна було б очікувати.

Донбас не надто сильно відрізняється від решти України, зокрема й візуально, – бутиків на головній вулиці Донецька не більше, ніж Харкова чи Одеси, приватний сектор Луганська природно нагадує приватні сектори Полтави та Сум, більшість районних центрів Донецької та Луганської областей вбиті не безнадійніше за подібні де-небудь у Центральній чи Південній Україні. Хоча, безперечно, вигляд, побут та загальна інфраструктура маленьких шахтарських містечок і селищ – явище, притаманне тільки цим місцям.

Гострішими й помітнішими є контрасти не візуальні, а внутрішні, соціальні, скажімо, не між центральними вулицями, «фасадним» Донбасом та пролетарськими спальниками, а загалом між блиском політеліти та злиденністю робочого класу. Тут Донбас справді відрізняється від решти вітчизняних регіонів хоча б за різкістю цих перепадів, за підкресленим випаданням нових хмарочосів та бізнес-центрів зі старих індустріальних краєвидів.

Хоча самі мешканці регіону, схоже, не надто переймаються питаннями «класової нерівності». Видається, що найближчим часом навряд чи слід очікувати від місцевого населення змін у політичних симпатіях та антипатіях. Це дивує, проте й змушує замислитися над природою зародження (чи незародження) громадського невдоволення. Складно уявити, що могло б змусити мешканців цих областей відмовитися від традиційних для себе поглядів на життя, країну та природу влади і чим би могло завершитись у разі чого таке «примушування до демократії». Тамтешні активісти, які фактично перебирають на себе функцію озвучування суспільних проблем, говорять про можливі масові виступи та зміни політичних пріоритетів доволі скептично: ну так, кажуть, населення дедалі більше розчаровується у владі, рейтинги регіоналів знижуються, недовіра зростає. Але на наступних виборах проголосують, найімовірніше, знову за своїх.

Так чи інакше, але навіть нинішня економічна ситуація навряд чи здатна спричинити тут масові протести. Невдоволення викликають хіба що конкретні локальні дії влади, спрямовані, скажімо, на закриття шкіл у регіоні. Знайомі розповідали, що в деяких випадках спротив населення справді був доволі ефективним. Дещо іншою є ситуація з виступами проти реформ нової влади. Хоча ось у моєму рідному Старобільську восени минулого року акції протесту підтримала несподівано велика кількість підприємців. Можливо, тому, що в місті взагалі значний відсоток бізнесменів, оскільки варіантів забезпечення себе та своєї родини не так багато. Якогось продовження тих виступів наразі не видно.

Більш народну версію того, що відбувається, довелося почути від луганського таксиста, який на моє щире здивування, чому, мовляв, усі мовчать з приводу фальсифікацій на ос­танніх виборах мера, відповів так: «Ну а хто виступатиме? Тих, хто міг щось сказати, розстріляли ще в 1937-му». Як на мене, це аргумент.

А ще я подумав, що місцеві таксисти теж мало чим відрізняються від, приміром, харківських. І всі ті суперечності та відмінності, які нам намагаються нав’язати політики, спрацьовують лише тоді, коли ми самі готові їх сприйняти як щось істинне й вартісне. У решті ділити нам особливо нічого.  

І ось така річ. На виїзді з Луганська ще від зими висить плакат, на якому президент України вперто бажає землякам щасливого Нового року та Різдва. Навколо тягнуться квітневі поля, з яких уже встиг зійти сніг. Ще кілька місяців – і плакат можна буде не знімати, оскільки вітання знову стануть актуальними.

Часом здається, що хтось намагається зупинити в цьому місці час.

Іноді таке враження, що їм це вдається.