15 квітня

Онух як псевдонім

Історія псевдонімів, мабуть, не менш дов­га, ніж історія культури, принаймні тієї, яку записують. Причин, чому люди беруть собі псевдоніми, багато, але дефініції уявлення про них досить схожі між собою.
Матеріал друкованого видання
№ 15 (543)
від 11 квітня

Термінологічний словник із бібліографії та каталогізації визначає псевдонім як «кожну наз­ву, відмінну від назви, якою особа послуговується на основі права, і взяту нею навмисне або ж дану їй іншими людьми».


Отже, псевдонім ― це, безпереч­но, власна назва, але з багатьох причин досить специфічна. Вона не тільки ідентифікує особу, а може мати ще й додаткові значення та функції.


У слова «псевдонім», як і в багатьох інших у нашій культурі, давньогрецьке коріння, походить воно від слова ψευδώνυμος (буквально «під вигаданим ім’ям») та означає індивідуальну назву особи, відмінну від її офіційного ім’я та прізвища. Термін має ще й багато синонімів: alias, алонім, криптонім, нік, прізвисько, назвисько, які дають змогу розрізняти псевдоніми.

 

Читайте також: Випадок Ройтбурда


Аліофіктонім ― вигадана назва, яка заступає справжню. Наприклад, Лев Троцький ― Лев Давидович Бронштейн.


Літеронім ― ініціал ім’я та прізвища, що виконує функцію псевдоніма. Наприклад, М. ― сер Майлз Мессерві (Джеймс Бонд).


Псевдонім мистецький ― псевдонім як сценічне або літературне ім’я, яке зазвичай використовує людина. Наприклад, Джозеф Конрад ― Юзеф Теодор Конрад Коженьовський.


Криптонім ― псевдонім, уживаний тільки з метою приховати ідентичність особи, зазвичай тоді, коли розкриття справжньої особистості індивіда може зашкодити йому або найближчим його людям. Наприклад, Тарас Чупринка ― Роман Шухевич.


Прізвисько ― назва, яка зазвичай має пейоративний відтінок, підкреслює певну фізичну або психічну ваду та яку дає оточення, натомість наділена прізвиськом людина не визнає його.

 

Нік (похідне від англійського слова nickname) ― прізвисько, вживане в інтернеті.


Словацький бібліограф Ян Владімір Орміс видав «Словник словацьких псевдонімів». Завдяки йому ми дізнаємося, що літературний псевдонім ― це «кожне цільове позначення авторства будь-якої літературної або паралітературної праці, що тим або тим способом відрізняється від алетоніма, тобто ім’я та прізвища, обов’язкових у громадянському житті автора».

псевдонім — це, безперечно, власна назва, але з багатьох причин досить специфічна. Уживання псевдоніма — це форма гри з традицією, суспільними нормами, історією, одне слово, з культурою, у яку ми занурені по вуха


Наприклад, такий собі Франсуа-Марі Аруе, відомий у всьому світі як Вольтер, уживав кільканадцять десятків псевдонімів. Наскільки убогішим був би силует Вольтера, якби бібліографи та дослідники псевдонімів не з’ясовували терпляче, хто той доктор Акакіа, рабин Акіб, Іван Алетоф, Максим де Мадер, Risorius Apuleius ― і так довелося б перелічити понад 160 псевдонімів філософа з Фернея, псевдонімів на всі літери абетки, за винятком Y.


Хоча мене не зачепила ця манія, я все-таки мушу зізнатися, що інколи використовую мистецькі псевдоніми, проте їх досить легко розшифрувати. Є люди, які дорікають мені за це, гадаючи, ніби за тим криються якісь туманні плани. Якщо це справді так, то я нічого про те не знаю, тож тут годилося б запитати моє alter ego або alias.


Свої статті я підписую ОНУХ, що є кириличною транслітерацією мого прізвища, писаного латиницею як Onuch. Воно, своєю чергою, становить латинську, а до того польську транскрипцію мого українського прізвища, яке, напевне, колись у далекому минулому звучало як ОНУК, хоч у родинних документах початку XVIII століття я вже знайшов сполонізоване написання мого родового прізвища Onuch. У моїй родині, що живе в Україні, коли говорять про гілку роду, з якої я походжу, вживають прізвисько Годний. Так прозивали мого діда, мого батька й так люди, які ще пам’ятають те, кажуть про мене: «А, то Юрко, син Андрія Годного» або «внук Миколи Годного». Кілька разів я використав своє родове прізвисько як мистецький псевдонім.

 

Читайте також: Мухи окремо, котлети окремо


Деякі мої канадські знайомі, а надто приятельки дружини вважають, що Onukh (такий це має вигляд в англійській транслітерації) ― моє ім’я, а якщо не ім’я, то, мабуть, прізвисько, тож і звертаються до мене, вживаючи його: «How are you Onukh?». Я навіть не намагаюся виправляти їх, Onukh ― це Onukh, добре хоч не Онуч, Онак чи Ouch (Ауч), що англійською означає «Ай!», «Ау! » або «Ух!».


У деяких статтях вживаю літературний псевдонім Юрій Андрієвич, що є українським варіантом мого ім’я та ім’я мого батька. Я міг би, наприклад, підписатися Єжи Анджейович, але це не мало б великого сенсу, хоча такий псевдонім міг би цілком добре функціонувати в Польщі.
Уживання псевдоніма ― це форма гри з традицією, су­спільними нормами, історією, одне слово, з культурою, у яку ми занурені по вуха.


Автори дуже часто обирають такі псевдоніми, завдяки яким прагнуть піднестися на вищий суспільний рівень. Навіть Бальзак не мав довіри до безсмертя своїх творів, тож спирався на псевдонім лорд Рун (Rhoone) або принаймні ушляхетнював своє прізвище часткою «де»: де Бальзак. Письменники зазвичай пишуть не в шухляду, а для читачів і загалом люблять «збирати відсотки» від слави. Але не всі. Про Анрі Бейля кажуть, що він ненавидів популярність, не дбав про славу й тому відгородився від читачів понад 70 псевдонімами, з яких один ― Стендаль ― забезпечив йому безсмертя. Написання статей ― творчість, призначена не для шухляди (і тим паче не пронизана думкою про безсмертя!), а для негайного вжитку. А втім, приємно усвідомлювати, що ти перебуваєш у доброму товаристві з такими псевдонімами, як Вольтер, Бальзак чи Стендаль.