Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
21 квітня, 2011

А може нам треба німця?

Безнадія та недовіра – ознаки нашого часу. Українці не вірять ні владі, ні судам, ні президенту, ні силовим структурам. Так само вони не довіряють опозиції, вважаючи її нічим не кращою за все інше, і, відповідно, не ймуть віри самі собі, позаяк переконані, позитивних змін найближчим часом не відбудеться. Про це свідчить статистика, всі можливі опитування і дослідження соціологів. І вони, швидше за все, не брешуть.

Зрештою, українці мають на це вагомі підстави.

Двоє моїх друзів – завзяті автомобілісти. Один вже багато років їздить виключно на BMW, другий – на «Таврії». Це принципово. BMW стара як світ, їй понад 20 років, може, навіть 30, але вона справно долає найжахливіші українські автошляхи. «Таврія» також їх долає, але її вік не дотягує навіть до 10, до того ж часто ламається, її двері вміє зачиняти лише господар, і коли в 40-градусну спеку її треба охолодити, доводиться включати пічку. Геніальна конструкторська розробка. Звідки в цього генія росли руки, це вже інше питання, але факт є фактом.

Власне, «Таврія» мого друга, особисто для мене, – символ нашої сучасної української держави і всього, що з цим пов’язано. Які руки її створили і продовжують це робити, і звідки вони при цьому ростуть, питання зовсім не риторичне, а конкретне, на яке, переконаний, більшість громадян мають також цілком конкретну відповідь. З варіантами звичайно, але…

На мою думку, сучасну Україну будують каліки, дебіли, імпотенти, злодії, вуркагани, проститутки і заслані козачки. Можна до цього переліку додати ще надцять визначень, проте суті це не змінить. Будують не як уміють, а як хочуть. Не для того, щоб стояла навіки, а всупереч цьому. Переслідуючи власну нікчемну мету і задовольняючи власні тваринні інстинкти. А все високе, світле і благородне, яке вони проголошують та декларують з трибун, є всього-на-всього блефом і лапшою на вуха лохів, за яких вони нас вважають.

Світле, благородне і високе, матеріалізоване у Ferrari, які розбиваються об бензозаправки, в діамантах, лондонських пентхаузах, заводах, фабриках, тисячах гектарів українського чорнозему і палацах, які стоять на монастирських цвинтарях. Позаяк лише вони такі дивовижні і прекрасні, що ледве витримують оту свою дивовижність. А ми з вами, створені всього лиш для того, щоби забезпечувати ту дивовижну винятковість і шанувати їх як найвищу цінність. Бо ж вони і справді заслужили її: кров’ю і потом, власними зубами і кастетами, бітами й анусами. Втілили в життя свій нинішній статус і достаток та власними тисячами, а то й мільйонами, відкупилися від Божого гніву з допомогою братанів у рясах. То ж хіба не варті вони захоплення і всенародної шани? Мабуть, варті, якщо саме їх вважають нині елітою країни.

Тільки нам що з того?

Насправді жахливо не те, що ми маємо таку еліту і вона нами править. Жахливо те, що у нас майже немає вибору. Змінити еліту не проблема. Це не складно. Проблема знайти їй гідну заміну. Гіркий досвід останніх десятиліть доводить, що бажання жити краще і справді жити, – це різні речі. Епоха більшовицької чуми вщент зруйнувала в українській спільноті століттями формовані правила, норми та звичаї, і в підсумку ми отримали біомасу без роду та племені, з переконанням, що кожна кухарка може правити державою і кожне чмо може стати президентом. Все перевернулось догори дриґом. Хто був ніким – став усім.

Можливо, того «нікого» справді це тішить, тому що є на те підстави, але в глобальному сенсі, це «ніхто», яке ще не відмилось від смороду параші, не навчилося правильно їсти ножем і виделкою, продовжує плювати на підлогу та бичкувати папіроси об стіл, хтозна, чи може воно стати гідним володарем держави. Бо «блакитна» кров плекається століттями, а не створюється під час вдалої операції зі знищення пахана і захоплення його місця.

На жаль, метастази «бидлячості», що продукуються на вершечку владного олімпу, впевнено обплутують всі щаблі, прошарки і щілини суспільства. А останнє «бидліє» на очах. Не без чиєїсь підтримки і допомоги, але і без особливого протесту. Перенесення тюремних звичок і бандитських способів співжиття в нормальний людський світ нині перетворилося на норму. Те, чого в нормальних країнах стидаються і з чим борються, у нас звеличується та підноситься до рівня неабияких заслуг. Бути успішним у нас – це не бути розумним, а лише багатим. А щоби бути багатим, не треба працювати, адже працюють «бики», треба лише когось убити, «намахати» чи прокрутити вдалу операцію.

Ви помітили, що останнім часом жодна реклама не обходиться без брехні. Бодай маленької. Брешуть повсюди, починаючи від маленьких крамничок і закінчуючи великими банками. Брешуть у лікарнях, у квиткових касах, школах, на заправках. А чому не обманювати, якщо культ брехні пропагується в цій країні самими богами з Печерського олімпу. Причому, роблять вони це навіть не навмисне. Брехати для них життєво необхідно, як дихати і ходити в туалет. Однією рукою вони борються з корупцією, а другою загрібають, будують чи купують палаци за мільйони доларів, б’ються в істериці з любові до України, а з власними дітьми розмовляють чужинською мовою, на свої п’янки кличуть Філю Кіркорова. Прикладів можна наводити мільйони, не вистачить ні часу, ні життя. І ні кінця ні краю цій «бидлячості» немає і, можливо, не буде. Тому що приклад із цих «успішних» беруть нові покоління, які також хочуть бути «успішними», за холодну воду не взявшись.

А тимчасом ми як суспільство просто втрачаємо шанс бути щасливими. Вже нині, щоби змінитись, ми потребуємо серйозного операційного втручання з переливанням зараженої крові.  

Місяць тому я повертався додому з Європи і вперше в житті не хотів їхати до України. Мріяв спізнитися на літак, потрапити в затор, загубити квиток, що завгодно, лише б не повертатися на батьківщину. Не було жодного бажання повертатися до цього просякнутого брехнею і нещирістю макросвіту. Знову бачити ці дебільні, заплилі жиром харі, слухати їхнє тупе базікання по телевізору, їхні нікчемні пояснення і запевнення, заглиблюватися в подробиці їхньої щурячої метушні й усвідомлювати, що ти не спроможний цього змінити. Не здатний просто натиснути на кнопку і насолоджуватися життям. Позаяк немає такої кнопки, яка би вирубала заразом всю цю фальш і перверзію.

Ніколи до цього зі мною такого не було і, сподіваюся, не буде. Але як для мене, такий дзвіночок підсвідомості виявився показовим. В Україні жити дуже некомфортно. Мова не про побутовий комфорт чи про якісь там забаганки. Йдеться радше про емоційний дискомфорт. Про стан постійної безнадії та приреченості. Немає розвитку, немає світла в кінці тунелю. Хоч як терпи, нічого не змінюється, хоч як працюй – результату нуль. Постійно відчувати себе рибкою в темному акваріумі, виплисти з якого немає жодних шансів, як і розбити його товсте скло, щоби хоча б випасти на підлогу, – дуже неприємно.

Тепер я розумію людей, які вирішили втекти з цієї країни, щоби просто жити. Тяжко працюючи, відчуваючи себе «другим сортом», емігрантами, чужими, але банально жити. Коли на твій мозок ніхто не тисне, не лізе в душу і не бреше. Коли ти знаєш, що, працюючи, ти маєш надію і шанс щось змінити, вирости, здобути, не продаючи душі, залишаючись вірним собі і своїм принципам та ідеалам. Звісно, «там, де нас нема», також не все просто і не все чудово. Багато чого доводиться долати. Але відчуття того, що ти людина в повному розумінні цього слова, варті будь-яких незручностей.

Після закінчення Другої світової війни тисячі українців опинилися в таборах для переміщених осіб без жодних засобів для існування. Здавалось, сідай та плач. Але за роки впертої праці в нормальних цивілізованих суспільствах ці жебраки з таборів DP стали цілком заможними, впевненими в собі людьми. Чимало з них – мільйонери, багато хто зробив карколомну кар’єру. І це, наголошую, виключно завдяки праці і виключно в рамках закону. Хто з українців зміг за 20 років незалежності власною працею заробити мільйони, не переступивши ні через кого, не махлюючи, не беручи хабарів, не крадучи, не вбиваючи і не вдаючись до безчинств? Я таких не знаю. Звісно, кожен після розвалу совка виживав, як міг і як йому дозволяло сумління та спритність. Але совок давно помер, а за 20 років незалежності в цій країні жодних змін не відбулося. Попри ухвалення сотень законів, проголошення тисячі намірів, виголошення декларацій, зміни кількох президентів, а з ними і політичних еліт. Правила джунглів чинні.

Америка також пережила такий період. Пережили його й інші країни, але вони не застрягли в ньому. Завдяки докладанню надзусиль власної волі вони знайшли спосіб переступити через свої тваринні звички і піти шляхом створення максимально комфортного суспільства. Комфортного і для багатих, і для бідних, і для розумних, і для дурнів, і для здорових, і для калік. Можливо, не все у них і досі добре, певно, є свої плюси та мінуси, але здоровий глузд на першому місці.

Де нам знайти людину, для якої добро нації, добро найменших її громадян буде вищим, ніж власні шкурні інтереси. Когось не влаштують такі порівняння, та мені байдуже, підкажіть кращі. Бо питання не так у правильності порівнянь, як у речах цілком зрозумілих. Нам бракує справжніх лідерів, вождів, провідників, називайте їх будь-як, спроможних розтрощений хребет нашої нації, її поточений хробаками організм вилікувати і змусити розвиватись. Так, є питання кадрів, бракує професіоналів, справжніх будівничих держави, але найсерйозніша проблема – це брак лідера. Не того, кого всі любитимуть і з чиїм іменем йтимуть на мітинги та вибори, а того, хто примусить себе слухати і собі вірити, того, який зуміє пояснити цьому збідованому і розрізненому народу, як жити, у що вірити і задля чого терпіти і працювати.

Ані серед правлячої еліти, ані серед опозиції таких лідерів наразі немає, і на це є також дуже вагома причина – совок. Можливо, були праві прибалти, коли у скрутні часи становлення запросили на посади керманичів держав своїх єдинокровних братів, вихованих в умовах вільного світу. Можливо, саме завдяки їм, людям, яких обійшов ґвалт більшовизму, які виросли у нормальних розвинених суспільствах, і Литва, і Естонія, і Латвія нині у своєму державницькому розвитку перебувають так далеко від України. Мабуть, все-таки директор заводу Леонід Кучма і випускник Колумбійського та Пенсільванського університету естонець Тоомас Гендрік Ільвес, чи, приміром, директор автоколони двічі судимий Віктор Янукович і професор Монреальського університету, президент відділу Канадської академії наук та голова наукових програм НАТО латвійка Вайра Віке-Фрейберґ надзвичайно різні.

Можливо, це вкрай непатріотично, але якщо вершиною наших державницьких мрій є президент Віктор Янукович, то не буде смертельно удатися до геть абсурдного кроку і запросити на контрактній основі покерувати Україною якогось заслуженого професійного політика, німця чи француза, який погодиться спробувати розібратися з цим безладом, який у нас панує. Принаймні він буде не в долі.

Може, справді є сенс спробувати, як це роблять великі корпорації, оголосити конкурс на заміщення посади президента серед європейських принців королів чи екс-президентів. Якщо вже ми такі недолугі, що не можемо створити собі справжнього українського лідера, хай нас навчить, як не красти, не брати хабарів, не давати відкатів хтось інший. Так, це дуже соромно і, повторюся, непатріотично, але світова практика знала і таке. Іноді, щоб зберегти державність, народи йшли на такий крок та запрошували чужинців на свої престоли. Іноді вони від цього лише вигравали. Зрештою, серед розсіяних світом графів і князів чимало й таких, у чиїх жилах тече українська кров, тож такий компроміс був би навіть не дуже болісним для нашого самолюбства.

Важко сказати, який рецепт може виявитися стовідсотково правильним. До яких кроків варто вдатися і де шукати виходу з ситуації, що склалася. Єдине, що безперечно, – із нашим життям-буттям треба конче щось робити. Україна знову в небезпеці. Як і завжди, вже протягом останньої тисячі років. Але ж колись це все-таки мусить скінчитись.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено