23 березня

Здолати апатію

У справі надання офіційного статусу УБД добровольцям тих підрозділів, які не пройшли процедури легалізації, є певні зрушення.
Матеріал друкованого видання
№ 12 (540)
від 22 березня

 

Тепер бійці, що отримали поранення, яке призвело до інвалідності, можуть отримати статус інваліда війни, а якщо доброволець гине, то його сім’я отримує всі відповідні виплати, пільги тощо. Але цього недостатньо. Ті, хто у 2014–2015 роках пішов у добробати захищати Батьківщину, повинні отримати належне визнання від держави. Про кого, власне, ідеться?  Станом на сьогодні це структури, що не мають офіційного статусу: «Правий сектор», Українська добровольча армія (включно з нашим батальйоном «Госпітальєри»), «Аеророзвідка», АСАП. Бійці названих підрозділів нині офіційно не мають підстав для отримання статусу УБД. Ми вже проводили круглі столи з Міністерством оборони на цю тему: у грудні, лютому, наступний призначений орієнтовно на квітень. Не скажу, що це якось помітно просувається.


Почалося все з того, що Марія Берлінська, керівниця Центру підтримки аеророзвідки, в суді довела свою участь у бойових діях, а Міноборони подало апеляцію, і судове рішення було визнане недійсним. Опісля розголосу Міноборони ініціювало круглий стіл із цього питання. Справа Марії мала стати прецедентом для оформлення інших добровольців. Те, що нам зараз допомагають правозахисники, волонтери, окремі народні депутати, це, з одного боку, непогано, але з другого — добровольці й самі повинні лобіювати свої інтере­си. Як було у випадку з тим круглим столом у Міноборони? Мені зателефонувала Марія, я, своєю чергою, представникам інших структур. Хтось поставився до цієї ініціативи відповідально, а хтось заздалегідь вирішив, що це нічого не дасть.

 

Читайте також: Статус учасника бойових дій отримали понад 326 тисяч учасників АТО


Загалом серед добровольців нерідко спостерігається апатія: багато розчарованих, які не вірять, що можна буде колись отримати заслужений статус. Але це є справою принципу та гідності — допомогти тим, хто боронив Україну на самому початку війни! З боку чиновників теж простежується свого роду апатія: спочатку на найвищому рівні всі готові допомагати й робити багатообіцяльні заяви, а рівнем нижче — формальний підхід, брак ініціативи та робота просто для годиться. Одні бояться легалізації добровольчих формувань, інші — проблем у контексті виконання мінських вимог, хтось просто хоче уникнути додаткового навантаження на бюджет. Мотивів для бездіяльності, на жаль, не бракує…


Так, є місцеві ініціативи. На перший погляд, прогрес наявний: 17 областей визнали добровольців. Утім, частина облрад просто створила відповідні комісії, але далі справи не рухаються. «Корочки» подекуди повидавали, та жодних пільг за ними отримати неможливо (виняток — лише кілька областей). Але загалом питання має вирішуватися на загальнонаціональному рівні.

 

якби легальні з’єднання могли з усіма завданнями впоратися на 100%, то такі добровольчі підрозділи, як наш, уже не існували б. У них просто не було б потреби. Але коли об’єктивно не вистачає сил і засобів, то наша допомога дуже доречна


Зараз ідеться не про легалізацію добровольчих структур, а про визнання окремо кожного добровольця. Мова про тих, хто був у лавах добровольчих формувань у 2014–2015 роках (для початку). Є така ініціатива: Антитерористичний центр (АТЦ) погоджує перелік документів, які кожен доброволець повинен надавати для отримання статусу учасника бойових дій, та підтверджує факт участі. Головне в цій процедурі — свідчення двох бійців, які підтверджують фактичну участь у бойових діях. Тут є певний ризик: знайти двох солдатів, що замовлять слово, не так уже й складно, тому гадаю, що краще, якби на себе цю відповідальність брали офіцери. Ще один важливий, на мою думку, критерій: мінімальний термін перебування на передовій — 45 діб. АТЦ може спокійно впоратися з таким завданням: це не геть яке навантаження для їхніх комісій. Є змога все вирішити за кілька місяців, Юридична сотня при Міноборони працює, можуть надавати консультації, це цілком реально за бажання реалізувати. Не йдеться ж про якусь неймовірну кількість людей: УБД мають 326 тис. осіб, ми ж кажемо про 4–4,5 тис. добровольців, що не отримали жодного статусу (ті, хто був у складі добробатів, що легалізувалися, статус уже мають; для загиблих та інвалідів війни теж існує процедура, тобто йдеться про тих бійців, яким пощастило вціліти).


Знаю, що доволі поширеним є настрій, мовляв, нас давно пора прибрати з фронту. Але виникає певний парадокс: якби легальні з’єднання могли з усіма завданнями впоратися на 100%, то такі добровольчі підрозділи, як наш, уже не існували б. У них просто не було б потреби. Але коли об’єктивно не вистачає сил і засобів, то наша допомога дуже доречна. Особливо коли мова про вузькопрофільних фахівців, які зараз найдефіцитніші у війську.


Щодо легалізації: ми бачимо досвід інших підрозділів, коли добровольців просто «розмивали» у великих з’єднаннях, у результаті вони втрачали мотивацію. Це надійний спосіб розділити людей, які воювали разом. Я не скажу, ніби щоразу це робиться свідомо, із якимось конкретним наміром. Просто система інакше працювати не може або не хоче. Ми були б не проти діяти офіційно, у координації з іншими структурами, якби Українська добровольча армія змогла зберегти свою цілісність і командування. Відповідний законопроект Дмитро Ярош подав до Ради ще два роки тому, однак великого інтересу серед народних обранців він досі не викликав.


Можливо, стратегія влади полягає в тому, щоб добровольці просто втомилися боротися за свої права, і тоді справа сама собою зійде нанівець. Та втім, той тиск і резонанс, які виникли перед нашим першим круглим столом з участю Міноборони, таки змусили нагорі згадати про цю проблему. Тож думаю, що й подальша увага громадськості посприяє наданню добровольцям належного статусу.