9 лютого

Українська депресія

Восени 2017 року уряд визначив сім міст України, які, на його думку, є депресивними. За логікою задуму, депресивні міста мали б за погодженням із місцевими радами офіційно визнати, що вони є депресивними, за що одержали б додаткові кошти на подолання ситуації. Однак шість із семи відмовилися від статусу й лише Токмак погодився.
Матеріал друкованого видання
№ 6 (534)
від 8 лютого

Тоді, наприкінці року, із цього і жартували, і кепкували, але місцеві мешканці зауважили, що такий статус не «для поржать» (хоча чого правди таїти: кількість мемів про це місто просто заповнила тоді інтернет), а щоб таки щось зробити. Зрештою, у Запорізькій облдерж­адміністрації зазначили, що Токмаку буде виділено 2 млн грн, щоб подолати депресивність. І от уже кілька місяців Токмак офіційно депресивний, а саме тому я вичекав момент і поїхав подивитися... Ні, не на треш місцевого розливу (хоча на це теж), а на те, як почуваються тамтешні волонтери (які досі одні з найактивніших у всій області) і спілка ветеранів АТО (а про неї навіть легенди ширяться, аж така вона активна). Забігаючи наперед, скажу, що поспілкуватися мені вдалося і з одними, і з іншими. Єдині, хто відмовився це робити, — місцева влада. У розпал робочого дня міського голови на місці не було, як і всіх (тобто абсолютно всіх) заступників. Обіцяли по телефону поспілкуватися пізніше, але, вочевидь, передумали. Для визначення міст із діагнозом «депресія» бралося два показники: зарплати й безробіття. Щодо другого, то він сягає тут, у Токмаку, 50%.

— Ну о’кей, — кажу я місцевому волонтерові. — Одна половина не працює. А та, котра має роботу, де працевлаштована?
— Та як де? — щиро дивується волонтер організації «Таврійський обоз» Микола Чучко, який мешкає в Токмаку з 1987 року. — Є там якісь дрібні фірми, підприємства, але роботодавцями їх не назвеш. А переважно... Центр наш бачив? Скільки магазинів, бачив? І людей повно. Ото так і живемо: один в одного купуємо, один одному продаємо.

 

Читайте також: Сльози надії


Айн Ренд у своїх творах тільки про це й мріяла: щось на кшталт закритого циклу економіки в суспільстві. Далі нарешті дістаюся до центру міста. Слід зауважити: перше, що впадає в око там, — це компанія з надання ритуальних послуг. «О’кей, — думаю. — Але сьогодні, сподіваюся, ці послуги мені не знадобляться». Вже за кількасот метрів стоїть кафе, де часто обідають і військові, і волонтери. На ньому міститься великий тризуб. Я не міг не помітити, що він ну дуже великий і не зовсім вписується в комплекс, тобто такий, ніби його звідкись позичили. Історія, яку я почув про той тризуб, мене не просто здивувала, а навіть шокувала. Точніше, мене збентежило те, що цієї безперечно важливої бувальщини я не чув раніше й навіть не знайшов, щоб про це хтось десь колись писав.

 

Велика метафора — тризуб із Криму в офіційно депресивному місті України, де більша частина населення не має проукраїнських поглядів, а міський голова був у приятельських стосунках із сином колишнього біглого генпрокурора Артемом Пшонкою


Коли в Севастополі окупанти захоплювали адміністративні будівлі, передусім з офіційних державних установ скидали українські прапори й державну символіку, цей тризуб так само був скинутий.


Проте якийсь далекобійник (то був один з останніх його рейсів до вже окупованого Криму) підібрав герб України, сховав у своєму фургоні й вивіз у Токмак.


Велика метафора — тризуб із Криму в офіційно депресивному місті України, де більша частина населення не має проукраїнських поглядів, а міський голова Котелевський довгий час був у приятельських стосунках із сином колишнього біглого генпрокурора (якого оголошено в розшук СБУ у 2015-му) Артемом Пшонкою. Балотувався свого часу в нардепи він саме від цієї території. Це так, між іншим. Навпроти міської ради бачу постамент, на якому колись стояв пам’ятник Лєніну. Тепер там височать великий тризуб і два прапори: синьо-жовтий і червоно-чорний. Тризуб, хоч як дивно, теж сюди поставили волонтери.


— Ми ж міській владі як кістка поперек горла, — розказує мені голова районної організації ветеранів АТО Геннадій Баздирь (він ще у 2014 році пішов добровольцем у 37-й батальйон). — Знаєте, є тут у нас патріоти, але їх недостатньо. Відчуваючи це, кількісну складову компенсуємо якісною. Намагаємося тиснути на місцеву владу, контролювати її. Через що іноді піддаємося навіть кримінальним переслідуванням. А все тому, що нас не чують, коли ми намагаємося донести інформацію про корупцію, у місцевій владі. Боятися нам тут нема вже чого. Ви в міськраді от спитайте, як вони співпрацюють з атовцями, — усміхається Геннадій.

 

Читайте також: Маячки, що змінюють міста


Ага, думаю, я спитав би, якби було в кого. Тим часом, підіймаючи квадрокоптер над одним із найстаріших підприємств України, на якому свого часу виготовлялося понад 90 різновидів дизельних двигунів, я бачу територію, зруйновану вщент. Думаю собі: «І про Крим український пам’ятають, і активність неабияку проявляють місцеві патріоти, але головна наклеєна на стовпах реклама пропонує роботу в Польщі. Входу до місцевого палацу культури я так і не знайшов, із чотирьох місцевих церков три конфесії Московського патріархату. І як так сталося, що місто, яке колись процвітало, загниває?».


А до реальності мене повертає волонтер, який стоїть поряд. Увесь мій шлях він супроводжував нашу знімальну групу, бо періодично ми бачили молодиків, які за нами ходили на відстані 40–50 метрів і постійно комусь віддзвонювалися.
— Бачиш, Тарасе, — каже мені Микола, — вони ж доносять, де ви були, що знімали. Чому Токмак такий, яким він зараз є? Корупція. Головна проблема — корупція. І от виділять ці кошти на подолання депресії, але отримають їх не токмачани, а ті, хто розкрадає місто до сьогодні.  Далі ми прямуємо до сусіднього села на зустріч із єдиним у Запорізькій області ветераном УПА, а я всю дорогу думаю, що ці патріоти й волонтери чи не єдині, завдяки кому я зміг побачити сьогодні в холодному Токмаку хоч іскорку українського тепла.