Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
18 квітня, 2011

Лівійські події і «моральне лідерство» Заходу

Політика західних держав, спрямована на поширення й підтримку демократичних цінностей, не завжди пов’язана з послідовним захистом тих, хто у важких умовах такі цінності виборює
Матеріал друкованого видання
№ 14 (179)
від 8 квітня, 2011

Отже, сталося. Західний світ, що майже 40 років терпів усі витівки ексцентричного лівійського полковника, нарешті вирішив: Finita la comedia! Муаммару Каддафі пробачили підтримку терористів на всіх континентах, безпосередню організацію терактів у повітрі (вибухи літаків над містечком Локербі та над Нігером, на дискотеках у Німеччині, де гинули американські військовослужбовці), втручання лівійських армійських підрозділів у збройні конфлікти в сусідніх африканських країнах та багато інших «пустощів». Був випадок, коли терпець урвався в США й американські літаки бомбували Тріполі. Після того Каддафі дещо заспокоївся. Однак із лідером Лівійської Джамахірії всі ці роки західні столиці підтримували нормальні міждержавні відносини, а європейські президенти і прем’єри покірливо повзали у знаменитий бедуїнський намет полковника, який він возив за собою скрізь.

Секрет такої поблажливості до екзотичного диктатора дуже простий. Лівія має великі запаси нафти, які дуже вигідно транспортувати до Європи, враховуючи географічне розташування цієї країни. Франція, Італія, Іспанія практично поруч. А коли пахне нафтою, демократична Європа з її правами людини, правовою державою, громадянським суспільством, європейськими цінностями стає напрочуд гнучкою і невибагливою. Чорне золото важливіше від абстрактних політичних і моральних засад. Тому десятиліттями європейці озброювали Каддафі, заплющували очі на всі акції і не висували йому жодних претензій, хоча чудово знали, хто він такий, або, як висловлювався перший і останній президент СРСР Міхаіл Ґорбачьов, «кто єсть ху…». І раптом європейці все збагнули, розплющили очі й побачили, який жахливий диктатор сидить у них під боком.

Річ не в тім, що полковник почав стріляти у своїх опонентів, він у минулому також це робив без особливої драматизації в європейських ЗМІ. Але громадянська війна в Лівії реально загрожує постачанню енергоносіїв до Європи (зокрема, Італія залежить від лівійської нафти на 70%). Натомість Захід не звертає уваги на революції з людськими жертвами в Сирії та Ємені, не кажучи вже про Бахрейн. Бо в перших двох майже немає нафти, а в останньому розміщена велика база одного зі стратегічних військово-мор­­ських флотів США.

Військова операція «Одіссея. Світанок», розпочата Заходом у Лівії, наразилася на гостру критику в багатьох регіонах світу. Не можна сказати, що вся ця критика є несправедливою. Захід звинувачують у лицемірстві, нечесності, дуже вибірковому захисті ним же прокламованих морально-політичних засад. Каддафі карають за його злочини чи тому, що він є легкою здобиччю? Захід справді так переймається долею повсталих лівійців чи просто хоче бачити в Тріполі керованішого лідера? І чому демократичний Захід так дивно поводився 2008 року під час збройної агресії Росії проти Грузії, коли російські танки прямували на Тбілісі, коли авторитарно-поліцейська держава намагалася знищити найдемократичнішу державу (за винятком країн Балтії) на пострадянському просторі? Тоді не треба було починати війну, вистачило б об’єднаної ескадри Британії, Франції, Італії в Чорному морі, щоб це вплинуло на чекістський режим у Москві. Проте Захід не хотів псувати відносин із Росією, керуючись аж ніяк не загальнодемократичними міркуваннями.

Але європейські цінності нічого не варті, якщо їх не хочуть чи не можуть захищати. Навпаки, відмова від рішучого обстоювання таких цінностей призводить до тотальної дискредитації не лише їх, а й того, хто формально ототожнює себе з ними. У світі створюється дуже непривабливий імідж Заходу, що пропагує європейські ідеали свободи, демократії, прав людини тощо, але легко від них відмовляється під тиском інте­­ресів «реальної політики», поступаючись власному егоїзму. Тривога щодо цього не випадково поширюється в середовищі нових членів НАТО і ЄС. В Естонії, Латвії, Литві, Польщі серйозно замислюються, а чи захищатимуть їх Брюссель, уся євроатлантична спільнота, якщо московські чекісти захочуть, використовуючи вислів Лєніна, «промацати Європу багнетом»? Зрештою, хто наступний після Грузії? Захід у цьому сенсі ризикує зазнати нищівної ідеологічної поразки, що стане прологом невдач економічних, політичних і військових. Тим більше що є вельми обтяжлива для Європи «кредитна історія», починаючи з горезвісної Мюнхенської змови 1938 року. Тоді, як відомо, демократичний Захід віддав на поталу Гітлерові Чехословаччину, попередньо проковтнувши аншлюс Австрії і вступ вермахту в демілітаризовану Рейнську зону. А потім була Ялтинська конференція, що на 40 років поділила Європу, а далі млява реакція Заходу на 1956 рік в Угорщині та 1968-й у Чехословаччині.

Політика західних держав, спрямована на поширення та підтримку демократичних цінностей, не завжди пов’язана з послідовним захистом і виявами солідарності з тими, хто у вельми важких умовах такі цінності виборює. Доволі часто Захід вважає за краще порозумітися з диктатором, домовитися з ним за рахунок якоїсь далекої молодої демократії, догодити авторитарному чи тоталітарному режимові в ім’я вкрай важливої мети – умироворення ще одного Гітлера, Сталіна чи Мао. І тоді демократичне суспільство, що одним лише фактом свого існування дратує «великого брата», стає об’єктом продажу чи обміну, коли його доля вирішується без консультацій із ним, без його згоди, в кулуарних змовах «фюрерів», «вождів світового пролетаріату» і західних демократичних політиків, які в такий момент не вважають якусь там периферійну демократію цінністю, гідною обстоювання. Саме в такі моменти роль західних демократій стає зловісною, бо вони фактично виступають спільниками диктаторів й авторитарних лідерів. Понад те, навіть провокаційною, адже вони застосовують тактику пасивного придушення молодих демократій шляхом позбавлення їх права на необхідну оборону. Це відбувається у формі постійного, інколи доволі жорсткого спонукання жертв «великих братів» до «компромісів» із ними, поступок, одностороннього роззброєння, припинення спротиву тощо. Приміром, будь-які спроби чехословацького уряду закликати до порядку судетських сепаратистів західні держави оцінювали як неконструктивні, такі, що провокують Гітлера на агресію. Навіть тепер у світі, що нібито змінився на краще, західні політики дуже часто воліють поступатися широко розрекламованими ідеалами демократії, прав людини, громадянського суспільства, щоб не дратувати чи то Москву, чи то Пекін, чи то якогось екзотичного генерала з «третього світу». Така поведінка позбавляє Захід моральної правоти, моральної сили, без якої військова, економічна та політична міць в історичній перспективі стає доволі ефемерною.

Не можна бути лідером світу без морального лідерства. А воно неможливе без постійного, реального, не словом, а ділом, захисту великої ідеї, що є значущою для людства, виступає для нього якимось маяком, символом і прапором. Це має бути вищим від будь-яких партикулярних, швидкоплинних, скороминущих інтересів. Втрачаючи моральне лідерство, Захід деградує, слабшає, неминуче перетворюючись на світову провінцію, гниє внутрішньо, демонструючи людству очевидний занепад Європи. Не можна написати на своїх прапорах великі доленосні гасла й повсякчас здавати їх у конкретних політичних ситуаціях. Коли Франція продає Російській Федерації великі десантні вертольотоносці типу «Містраль», про які російський адмірал сказав, що з такими кораблями Чорноморський флот РФ упорався б із Грузією не за кілька днів, а за кілька годин, то має усвідомлювати, що тут вона служить аж ніяк не справі свободи та демократії у світі.

Останні події в різних куточках планети породжують пекучі загальні питання. Як саме і в який момент міжнародна спільнота має реагувати в разі загрози геноциду чи гуманітарної катастрофи в тій чи іншій країні? Де межа державного суверенітету, порушення якої дає право на міжнародне втручання? І як уникнути подвійних стандартів у ставленні до маленьких країн та великих держав?



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено