29 січня

Труси, хрестик і християнська етика

Масові водні процедури на Водохреще — традиційний привід покепкувати з віруючих. Згадавши про труси й хрестик, можна посмакувати популярні забобони щодо цілющих властивостей «йорданської» водички. Або пошукати світлини голопузих політиків, які «змивають» в ополонках свої загальновідомі грішки.

Священики, що зависають у нічних клубах, богомольні бабці з комсомольськими замашками, демонстративно набожні корупціонери. Тут справді є чим згидитися. Настільки, щоб ніколи більше не переступати порога церкви й принагідно відпускати шпильки на адресу тих, хто його переступає. А коли заходить мова про курс християнської етики в школі або відкриття навчальних закладів церквами, здіймається справжній ґвалт. «Ви хочете ще більше попів на лексусах? Ще більше клерикалізму та духовних скрєп?!»

 

Що ж, заперечувати патології української релігійності немає сенсу через їхню очевидність. Взяти хоча б розбіжність між деклараціями й практикою. За даними Центру Разумкова, віруючими вважає себе близько 70% українців, але щонеділі до церкви ходить лише 12% (навіть у західних регіонах до 35%). Припустімо, щонеділі — це занадто. Але навіть на Різдво — мейнстримне, юліанське — на нічне богослужіння зволило прийти лише 5 млн осіб, тобто менш як чверть декларованих віруючих. Це вже дані не від соціологів, а поліцейських. А на Великодніх богослужіннях поліція останнього разу нарахувала менш як 8 млн людей. Оце тобі й «християнська країна». А скільки з тих, хто носить на шиї хрестик, може прочитати напам’ять бодай «Отче наш» та Символ віри?.. І це лише формальні, поверхові ознаки.

 

Читайте також: Клерикальний реванш

 

Зі світоглядом усе ще складніше. Як колись казали у Франції, пошкреби росіянина — знайдеш татарина. (Цікаво, чим французам не догодили татари?) А в нас під тонкою релігійною оболонкою часто криється еклектична суміш неопоганських вірувань та забобонів, абсолютно несумісних із християнством. Ловити віруючих на цих суперечностях — улюблена забава сучасної піонерії. Мовляв, чого в тебе, такого набожного, на руці червона нитка? Що ж ти за християнин, коли ходиш до ворожок та астрологів? Зрештою, чому в церквах торгують усякою всячиною і навіть вішають прайси, якщо ваш Христос такого терпіти не міг? Питання дошкульні, але, зрештою, справедливі: вважати їх висмоктаними з пальця заважають грубі факти, заперечувати які лицемірно і безглуздо.

 

Але, будучи влучними у своїй критиці, борці з нашою кульгавою релігійністю хиблять у висновках, бо зазвичай не відчувають історичного контексту. Сучасна українська релігійність — це за великим рахунком безпритульна дитина. Після розпаду СРСР людям хутенько навідкривали храмів, але так і не встигли пояснити, для чого в ті храми ходять. У теорії після 70 років атеїзму українське суспільство мало пройти масову катехізацію, здобути базові знання про те, чим є і чим не є християнство. Але все пішло трохи інакше. Стався бум хрещень, бум церковного будівництва, бум священицьких покликань, а до широкої просвітницької роботи якось не дійшло. Було зроблено багато, подекуди дуже багато, але в загальному підсумку недостатньо. Тому суспільство охоче засвоїло привабливі форми релігійності: пасочки, крашанки, купання в ополонках тощо, не надто переймаючись змістовною частиною. А там, де християнство є не духовним вченням, а соціальним ритуалом, народною традицією, розквітнуть усі можливі болячки: і лицемірство, і клерикалізм, про що твердять наші критики релігії та церкви.

 

Читайте також: Відмовився відспівати дитину. Що відомо про скандал навколо УПЦ МП

 

Виправити ці хиби можна лише катехізацією та просвітництвом (ідею знищення релігії як такої не розглядаємо через її утопічність: переконаних атеїстів в Україні менш як 10%). Вивчення християнської етики в школах і якісна катехізація в парафіях набагато страшніші для умовних попів на лексусах, аніж волання богоборців. Хоча б тому, що богоборців за межами Facebook особливо не видно, а віряни, невдоволені певними негативними явищами в церкві, є в кожній парафії. Фарисеї та корумповані клерикали найкраще почуваються там, де Христа знають лише як печального бороданя з ікони, від імені якого можна верзти будь-які нісенітниці. Але там, де публіка знає бодай основи християнської віри, деякі речі стають просто неможливими.

 

Певні позитивні зрушення вже є. Український католицький університет, Відкритий православний університет Святої Софії-Премудрості — це лише перші ластівки, але летять вони в правильному напрямку. Знаю, що пожвавлення катехізації відбувається й у багатьох парафіях. Можливо, колись Україна зважиться і на викладання християнської етики в школах. За належної організації дітям це не зашкодить, а от простору для релігійного лицемірства в Україні точно поменшає.